Одним з найцікавіших туристичних об’єктів Волочищини, безперечно, є село Тарноруда. Там є що подивитися і про що почути. Свого часу воно було жвавим і дієвим містечком на середині шляху із Волочиська до Сатанова, а також значним католицьким релігійним центром, бо тут зберігалася Чудотворна ікона Ісуса Милосердного Тарнорудського. Розквіту цього населеного пункту посприяли 17-18 століття Синявські та Чарторийські. Як розповідають старожили, у середині 18-го століття у містечку з’явився шляхтич Міхал. Він був нащадком славного роду Мархоцьких, але через збідніння батька змушений був з братом Войцехом служити у багатших землемагнатів, щоб повернути собі відповідний суспільний статус. Першим роботодавцем Міхала Мархоцького став руський воєвода Олександр Август Чарторийський. Коли ж він передав Тарноруду, як посаг, доньці Ельжбеті Гелені Анні Чарторийській, то нова господарка переуклала угоду з батьковим писарем і доручила йому не мало і не багато, а відповідати за фінансову документацію свого маєтку. Врешті, за сумлінну службу посприяла Міхалу Мархоцькому в отриманні державної посади Брацлавського чашника – чиновника, який на випадок приїзду короля повинен був улаштовувати йому зустріч і прийом. Саме у Тарноруді друга дружина шанованого писаря Катержина Михайловська потішила свого чоловіка народженням сина, якого назвали Ігнацієм. Ніхто й уявити не міг, яка наповнена різноманітними захоплюючими подіями, доля чекає цього хлопчика, що виростав в оточенні чудової подільської природи і пізнавав світ на берегах Збруча…
А переломним для нього став 1760 рік, коли у розквіті віку невгамовна смерть раптово забрала від малих дітей досить ще молодого батька. На щастя, якраз перед тим йому вдалося відкупити в молодої княжни три села на Сквірщині під Києвом… До 1788 року Ігнацій Мархоцький був залежний від свого бездітного дядька Войцеха. Адже замість старшого звідного брата Адама, який став релігійним діячем, отримав статус спадкоємця на батьків та дядьків статки. За це йому довелося витерпіти прусську муштру, дядькову нервозність, скандали, врешті навіть неприйняття старим коханої дружини племінника, яку Ігнацій привіз на Поділля з Варшави, і ще багато чого, яке залишило по собі довго не заживні рани. Однак все це він витримав і аж не тому, що очікував на багатство. В юності Ігнацій Мархоцький захопився ідеями великих філософів Вольтера та Жан-Жака Руссо і вирішив створити ідеальне суспільство людинолюбства та демократії. А отримавши у своє володіння містечко Миньківці та півтора десятка сіл, що розкинулися на шляху з Кам’янця до Могилева і Вінниці, то став реалізовувати мрію. «Миньковецька держава» Ігнація Мархоцького понад 30 років була предметом захоплення простого люду і кісткою в горлі довколишнім багатіям-визискувачам.
Тут 1795 року відмінили «десятину» та інші податі з селян, а 1804 року – кріпосне право, платили гроші за роботу на панських фільварках, зрівняли в правах представників різних релігійних конфесій, розвивали промисловість, створювали робочі місця тощо. А ще завдяки ініціатору реформ, фактично, першому децентралізатору в Україні, там відкрили лікарню з аптекою, де людей безкоштовно обслуговували професійні лікарі, провізор і акушерка. Діти селян та робітників на рівні з дітьми адміністраторів маєтків освоювали грамоту в місцевих приходських школах. Для сиріт, батьки яких померли під час епідемії чуми, граф створив інтернат, а кращі майстри передавали їм свій професійний досвід. Інваліди та немічні Миньковеччини давали можливість сито і в теплі провести свої останні роки у шпиталі.
Була тут і одна з перших подільських друкарень, де надрукували переклад шекспірівського «Гамлета» та гомерівської «Іліади»… Як тільки з’являлася нагода, Ігнацій Мархоцький приїжджав у Тарноруду провідати могилу батька, якого поховали біля стін костелу. Схилявся у молитві перед іконою Ісуса Милосердного. Стояв на пару з мовчанням у тому благодатному місці, де не було ніякої фальші чи інших людських хитростей, де він знав лише любов найрідніших людей і оточуючих, бо був дитиною з чистими душею і серцем, які такими й залишилися до тих, хто був щирим, і бажав іншим добра. Аж до вересня 1827 року, коли Бог покликав і його в журавлиний клин…
Володимир ЗАХАР’ЄВ,
директор «Меморіального музею графа-реформатора Ігнація Сцібор-Мархоцького в с. Миньківці Дунаєвецького району Хмельницької області», керівник науково-дослідницького «Центру Мархоцькознавства» – філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І.Огієнка
