Події, що відбулися в Тарноруді у липні 1932 року, стали одним із яскравих прикладів народного опору радянському тоталітарному режиму. Це повстання, яке охопило не лише містечко Тарноруда, а й навколишні села Канівка, Постолівка, Сарнів, Зайчики, Ріпна, Соломна, стало міжнародним конфліктом через розташування Тарноруди на Збручі – тодішньому кордоні СРСР.
Вибух непокори
Передумови цих подій формувалися впродовж кількох років жорсткої політики радянської колективізації та антирелігійної боротьби. Вимушене вилучення врожаїв, репресії проти заможніших селян та примусова організація колгоспів створили глибокий соціальний і економічний розкол у регіоні. Люди стикалися з постійним голодом, безправ’ям і неможливістю забезпечувати свої родини. Прикордонне розташування Тарноруди на Збручі, що розділяв СРСР і Польщу, посилювало напруженість, оскільки селяни бачили приклад життя поза межами радянської системи.
Карта повстання
На початку липня 1932 року у Тарноруді розпочалася хвиля масової непокори, яка швидко поширилася на Канівку, Постолівку та інші навколишні села. Селяни, виснажені грабіжницькою політикою колективізації, масово припинили роботу в колгоспах і самостійно почали розмічати колишні власні земельні ділянки. Це стало відповіддю на насильницьке вилучення врожаїв, яке залишало людей голодними. Непокора охопила весь регіон довкола Тарноруди, показуючи рішучість місцевого населення боротися за свої права.
Підтримка з Польщі
Повстання в Тарноруді отримало значну підтримку з Польщі, яка на той час була осередком антирадянських сил. Через кордон у регіон проникли групи диверсантів, тісно пов’язаних із польськими організаціями, що виступали проти радянської влади. Ці диверсанти не тільки допомагали жителям організовувати спротив, але й розповсюджували антирадянські листівки, які підбурювали до боротьби за свої права.
Особливо вражаючим є факт, що деякі з диверсантів діяли у формі радянських міліціонерів, вводячи в оману місцеві органи влади та надаючи змогу селянам ефективніше організовувати спротив. Ці героїчні дії значно послабили контроль радянської адміністрації над регіоном. Повстання охопило територію в радіусі 17 км від Тарноруди, аж до села Сарнів, і загрожувало перерости на всі довколишні села вглиб території СРСР. Тарнорудська прикордонна варта виявилася неспроможною впоратися з ситуацією. У радянських офіційних документах зазначається, що в Сарнові було затримано групу озброєних осіб, які діяли під виглядом міліціонерів.
Повстання отримало широку підтримку з-за кордону, зокрема матеріальну та фінансову допомогу, яка надходила від польських антирадянських організацій. Ці ресурси дозволяли громаді Тарноруди ефективніше протистояти грабіжницьким діям радянської влади, забезпечувати координацію опору та підтримувати бойовий дух повсталих.
Масштаб повстання
Тарнорудське повстання стало серйозною проблемою для радянського режиму. Воно швидко поширилося на навколишні села, де селяни також припинили роботу в колгоспах, залишили поля без нагляду і почали самостійно збирати врожай. На той момент масштаби непокори охопили до десятка населених пунктів, і ситуація переросла в регіональний конфлікт. Кризовість подій змусила підняти на вуха всі служби в Києві, Харкові та навіть Москві. Інформація про повстання спричинила жорстку реакцію радянського керівництва, яке побоювалося розширення непокори на інші території. У Москві панував страх перед можливістю масштабного повстання, яке могло охопити весь регіон і створити загрозу стабільності в СРСР.
Дії жителів Тарноруди викликали лють радянської адміністрації. Інформація про повстання була негайно передана до Харкова та Москви, що змусило радянську владу розпочати репресивну кампанію. Було створено спеціальну трійку, очолювану представниками НКВС, яка отримала надзвичайні повноваження для ліквідації “заворушень”. У регіон направили додаткові сили міліції та Червоної армії для придушення спротиву.
Символ спротиву
Події у Тарноруді стали символом незламності та прагнення до свободи. Попри надзвичайні труднощі та небезпеку, селяни змогли організувати ефективний опір, який залишився в історії як приклад героїчної боротьби проти тоталітарного режиму. Підтримка з боку диверсантів із Польщі додала цьому руху міжнародного значення, показавши, що спротив радянській владі мав широку підтримку навіть за межами СРСР.
Тарнорудське повстання нагадує нам про те, що навіть найжорстокіший режим не може зломити силу людської волі, якщо народ об’єднується заради свободи. На жаль, згодом Тарноруда зазнала жорстких наслідків, оскільки радянська влада впровадила так звану систему протидії “неблагонадійним елементам” на кордоні. Особливу увагу приділили польському населенню, яке влада вважала джерелом загроз і антирадянських настроїв. Це призвело до масових репресій, які мали на меті зломити спротив та встановити тотальний контроль у регіоні.
У 1930-х роках розпочалася колективізація, яка супроводжувалася депортацією населення, включно з польськими селянами. Радянська влада підозрювала поляків у шпигунстві та симпатіях до Польщі, яка вважалася “ворожою буржуазною державою”.
Репресії радянської влади
У рамках Великого терору, у 1937-1938 роках НКВС провів операцію проти польського населення, відому як “Польська операція”. Ця кампанія була прямим наслідком страху радянської влади перед повстаннями на кордоні, зокрема подіями у Тарноруді, які показали потенційну загрозу для стабільності СРСР.
Польська операція була спрямована на ліквідацію польської “націоналістичної” загрози. Саме Тарнорудське повстання стало одним із каталізаторів цього страху, оскільки воно продемонструвало масштабний потенціал опору серед польського населення прикордонних регіонів. Радянська влада боялася, що подібні заворушення можуть поширитися на інші території, створюючи реальну загрозу стабільності режиму. Це призвело до жорсткої реакції НКВС та впровадження масових репресій, які спрямовувалися проти польських родин Тарноруди, таких як Бжуско, Бубляс, Бульбак, Вальчак, Вив’юрко, Возняк, Волянин, Грабовський, Делегурський, Диндал, Довгальський, Камінський, Карвацький, Куля, Мізера, Олянін, Павенський, Рорат, Сікора, Целько та інших. Ці родини зазнали арештів, депортацій до Казахстану, а багато з їхніх членів були знищені або померли в спецпоселеннях і таборах.
Андрій Майхер
