ПЕРЕДМОВА
В історії України є ряд подій, які стосувались в цілому українського народу, і таких подій, які стосувались окремих регіонів. Такі події з історії України подекуди використано в цій книжечці, так як вони мали безпосереднє відношення до історії села Турівка.
Багато матеріалів дали старі люди і, в першу чергу, старий житель Турівки Процишин Іван Онофреєвич й інші громадяни, яким висловлюємо подяку, а також висловлюємо подяку Корейку Михайлу Володимировичу, який приклав найбільше зусиль і заопікувався над випуском цієї книжечки.
Документально коли і як засноване село Турівка, немає, але можна вважати, що село засноване ще до християнських часів, так як є докази того, що в тих околицях жили люди ще за поганської віри. Доказом того є, що в 1848 р. в с, Кокошинцях було найдено в річці Збруч кам’яну скульптуру слов’янського бога Світовида, в якого на голові з чотирьох сторін були обличчя й очі. У нього люди вірили, що він кругом все бачить. Скульптуру ту поляки забрали й Поставили в Краківському музеї, а його копія знаходиться у Львові в історичному музеї.
У давнину люди поселялись біля річок, звідки брали воду і ловили рибу, бо без води людина не проживе.Перші поселення в нашій околиці були на річці Збруч. Й з цих поселень відлучались люди й засновували нові поселення й скоріш всього, що з цих надзбручанських поселень засновники села побудували пару будиночків біля озера Вікнини. Й так як кругом того озера були глухі ліси і тоді в тих лісах дрімучих водились дикі звірі тури, котрі ходили до озера Вікнини на водопій, та поселенці, згадані више, жили з полювання переважно на турів. Звідти й пішла назва села – Турівка. Перша документальна згадка про існування села Турівка датована 1457 роком.
Ходять посеред людей легенди про заснування села Турівка.
Серед них є такі:
1.Село Турівку заснували жителі села Остап’є, але така версія відпадає, так як документально село Турівка значиться старшим від села Остап’є.
2. Ходить легенда, що назву села “Турівка” взято з того, що в східній часині села, при в’їзді в нього, з боку Рожиськ, є глибокий рів, а з західної сторони села за Вікниною, є другий глибокий рів і від тих ровів, напевно, пішла назва, що “тут рів і тут рів”, і стали називати село Турівкою. Така версія також відпадає, тому що не може бути такого, щоб село розрослося від одного рова до другого рова й не мало своєї назви.
3. Ходить ще легенда, що ще за княжих часів йшли княжі посли з князівства Туровського до Галича через нашу місцевість і один з цих послів захворів і залишився біля озера Вікнини, побудувавши колибу й почав розбудовувати садибу. До нього пристали кілька жителів з дальших околиць і стали розбудовувати село. Від того, що перший житель походив з Турова, село дістало назву Турівка. (Князівство Туровське було на півночі й сьогодні ще є на півдні Білорусії містечко Турово, схоже на нашу Теребовлю). Ця версія теж відпадає, тому що, якщо йшли посли і один з них захворів, то вони б цього хворого не залишили в безлюдному просторі, а знайшли б поселення і залишили б його під опікою людей.
4. Ще одна легенда про заснування села Турівка є та, що в давні часи до християнських часів було село, де зараз Лучанське роздоріжжя й вже при татарських набігах на Україну це село було зруйноване татарами, а окремі жителі цього села, які врятувалися від татарського набігу, поселились над озером Вікнина й зайнялись полюванням на турів. Звідти пішла назва села й звідти розросталось село. Така версія відпадає, тому що в давні часи люди поселялися біля річок й озер, бо як сказано вище, людина без води не проживе, а на Лучанському роздоріжжі й біля нього ні річки, ні озера немає, а добування ґрунтових вод в ті часи з більших глибин та ще в малому селі було неможливе.
Недалеко Лучанського роздоріжжя була могила-курган. Ту могилу-курган при колгоспах розгорнули й зрівняли для обробітку поля, а призначення цієї могили невідоме: чи то була могила, і в ній хто похований, чи так насипаний горб для спостереження. Археологічне дослідження цієї могили ніхто не робив. Поселення, яке було коло озера Вікнини, розросталось і посувалось від озера на схід по обох берегах річки Вікнини, яка впадає в річку Збруч. Розкорчовувались прадавні ліси, й селяни почали займатись землеробством і скотарством, Розкорчовування лісів проводилось повільно й дійшло до не дуже давніх часів. Так, жителі села ще в 1900-1940 роках називали урочища полів: Дубина – яке донедавна називали “Мурського пасіка”, Пеньки – від дороги, що йде на Рожиськ на схід до Фащівської границі, Корчі – за Дубиню попід рожиський ліс.
Багато лісу розкорчовано і спалено деревини на попіл в XVI віці, так як в ті часи почали виробляти вибуховий порох, й попіл йшов на виробництво пороху й добре оплачувався. Разом з тим, розкорчовування лісів давало змогу розширювати поля для сільськогосподарських культур. Про спалювання лісу в селі свідчить те, що колишнє господарство Грицаїв, що через дорогу внизу від господарства Солтис Юліана, називали поташнею й Грицаїв називали Грицай з поташні.
СТАРОВИННІ ШЛЯХИ
Як околиці села й село в давні часи в ХП-ХШ ст. зазнавали татарських набігів й мешканці села рятувались в глухих лісах, не всім вдавалось врятуватись, і село зазнавало грабувань і розорення.
Мешканці села були свідками війни козаків під проводом Богдана Хмельницького з польською шляхтою в 1648 році. Коли козаки здобули кріпость Збараж й були в Новосільщині, багато селян приєднувалось в той час до козацького війська Богдана Хмельницького, приєднувались і селяни села Турівка, йдучи на боротьбу проти поневолення та кріпацтва.
Бачили селяни с. Турівка й турецькі війська, які йшли війною проти поляків в 1672 р. Йшли через село з Гусятина на Підволочиськ, Вишнівець до Збаража, який здобули й розорили. Турки йшли війною проти Польщі як допомога гетьманові Дорошенкові, який хотів визволитись від польського ярма, але та допомога турків виявилась в окупації ними цілої Галичини.
Бачили селяни с. Турівка й польські війська короля Яна Собеского, який, розгромивши турецькі війська, йшов в 1677 р. на Київ по шляху, який проходив з західної сторони села (з Гримайлова) через Турівку на Тарноруду. В Остапієвському лісі від с. Турівки в другій долині були загрузли з болото гармати й військо Собеского, був побудований там міст. Міст цей поляки в 1930 р. відреставрували й поставили біля нього пам’ятник Собескому, але під час війни 1941-1945 рр. пам’ятник цей знищено.
Згаданим вище шляхом, який йшов з Галича й Теребовлі через Турівку на Тарноруду і дальше на схід, проходили дружини галицьких князів в XIV столітті.
ПАНЩИНА
В XVI столітті, коли значно зріс попит в Європі на зерно й худобу і його почали продавати західним державам, Галицькі землі на той час були загарбані польськими панами. Польські пани магнати стали заводити (будувати) фільварки, щоб вирощувати більше зерна, за яке можна було одержати багато грошей й розбагатіти. Такий фільварок було закладено в с. Турівка польським паном Розвадовським, який забрав основну частину земель по два-три дні і заставив селян відробляти панщину. Напочатку селяни відробляли по два-три дні на тиждень на панщині, а в кінці XVII століття, після козацько-польських воєн, панщина значно посилилась, й селяни вже відробляли по 5 днів панщини в тиждень. Польські пани деяких слуг собі завозили з корінної Польщі, а багато слуг брали собі з місцевих жителів-кріпаків, яким створювали деякі привілеї й за ті привілеї старались, щоб вони ставали поляками й спольщувались, але то були окремі поодинокі люди.
Династія панів Розвадовських продовжувалась до 1910-1915 р. Останній пан Розвадовський був неодруженим і помер, а землі мав тоді лише 900 моргів. Фільварком тоді управляв управитель (жондца) Матовський. По смерті Розвадовського землі ділились по спадкоємству трьом дочкам сестри Розвадовського. Дві сестрині дочки свої землі продали (парцелювали), а фільварок і 300 моргів поля стають власністю третьої сестриної дочки Мишки, яка, ставши дорослою, стала сама управляти фільварком. Мишка вийшла заміж за пана Малаховського й сама управляла фільварком до 1939 року, а пан Малаховський з 1935 року був війтом збірної громади (збйорової гміни) до 1939 року. В 1939 р. пан Малаховський втік на захід, а Мишка з дітьми вивезена на Сибір.
ВІРОВИЗНАННЯ
Громадяни с. Турівка до приходу польських панів були всі християнами віровизнання візантійського обряду, яке прийняв Володимир Великий побудували собі церкву дерев’яну, яка знаходилась там, де нині стоїть фігура-хрест на городі Поточняк Зеновія. В якому році побудована була церква невідомо, але по переказах церква ця була дуже старенька й стіни цієї церкви були побудовані з дуба й простояли пару століть до 1888 року, До побудови в селі костела ходили молитись до церкви як українці, так і поляки.
Біля цієї церкви був цвинтар, де тепер город Олійник Анни. Про давнину цього цвинтара свідчить те, що при розкопці добуваються людські скелети й біля них глечики, що колись в давнину при похороненні покійників давали їм в могилу їжу. Теперішня церква побудована 1888 р.
ОСВІТА
При панщині селяни жили бідно, не мали освіти. Письменними були тоді священик і дяк. Справами в селі правив поміщик-управитель. Деякі зміни в селі відбувались після того, як Галичина перейшла під владу Австрії в 1810-1815 р. Керівництво громадою стало проводитись війтом і радниками, які в великій мірі залежали ще від поміщика.
Точної дати відкриття школи в селі невідомо (приблизно 1800 р.). В 1800-1850 рр, населення села було малограмотне, а переважна більшість зовсім неграмотна. Перша школа знаходилась біля теперішньої церкви, вище теперішньої школи, коло самого старого цвинтара. Будівлю цю теж називали дяківкою і шкілкою. В 1870-1875 р. польську школу було відкрито в хаті, де сьогодні господарство Палюх Ганни, гак як школа-дяківка була мала й всі діти не поміщались в ній й польські пани хотіли, щоб польські діти навчались тільки польською мовою. На цій хаті польська школа довго не проіснувала, так як в 1875 році побудовано половину школи, а другу половину добудовано в 1899 році й остання прибудова проведена в 1969 р. Навчання в школі до 1914 р, проводилось українською і польською мовами, українськими і польськими учителями. Останніми українськими учителями у ті часи були учитель Місяг, а після нього учитель Чорний.
БУДЕННЕ ЖИТТЯ СЕЛА ДО 1900 РОКУ
Культурно-освітньою роботою ніхто не займався й не проводив. Самим головним “культурним” центром села була корчма, яка знаходилась в будинку, де сьогодні розміщено дитячий садок. В корчмі торгував жид. В корчму йшли селяни, переважно мужчини, щоб випити пару келішків горілки, поговорити з односельцями, почути новини села, всілякі історії з відьмами, чарівницями, забобонами і з нечистими силами, а деякі селяни допивались до того, що влаштовували бійки в корчмі і в себе вдома й не одна мати чи жінка пролила багато сліз через ту корчму, і всадила в неї проклонів. Були також окремі селяни, які мали своє майно та пропили його в корчмі, і потім пішли з торбами жебракувати по білому світі.
СКАСУВАННЯ ПАНЩИНИ
В 1848 р. австрійський цісар Франц Йосиф II відмінив панщину. В пам’ять відміни панщини громадою села було поставлено в центрі села пам’ятну фігуру-хрест. Фігура ця простояла в центрі села до 1948 р., потім комуністичні вандали повалили і знищили.
Галичина, перейшовши до австрійських цісарів династії Габсбургів, була по відношенню до самої Австрії відсталою економічно та культурно й цісар Франц Йосиф II намагався ліквідувати ту відсталість. Він дозволив селянам іти до шкіл й зобов’язав поміщиків продати частину їхніх земель бувшим кріпакам-селянам. Так що в селі Турівка селяни за певну платню дістали земельні наділи (парцеляцію), на які держава давала частину кредиту. Той, хто взяв кредит й вміло господарював, розрахувався з кредитами й став заможним господарем, а хто невміло, того проценти по кредитах перетворили на бідняка. При наділі землі поміщик намагався, щоб земля продавалась селянам-полякам й така акція велась не тільки в с. Турівка, а й в навколишніх селах, так як в них були польські поміщики, за виключенням села Вікно, де дідичем був Федорович, українець.
Як сказано вище, в 1850-1890 рр. українське населення мало доступ до шкіл й в ті часи появилась незначна кількість української інтелігенції й українці мали вже в австрійському парламенті в Відні своїх послів, які обстоювали права українців. Слід відмітити те, що фільварок с. Турівка не мав своєї ґуральні й був не дуже великий проти таких як в сусідніх селах Лука, Рожиськ, Качанівка і Іванівка, в яких фільварки мали свої ґуральні. Виробляючи спирт, ці пани виділяли на один двір в рік по 6-8 літрів спирту за малу плату, а деякі зовсім безплатно й частина того спирту попадала в с. Турівку. Робилось це польськими панами для того, щоб населення в селах жило в темряві. На ті дії панів українськими послами в Відні було поставлено питання про заборону відпускання населенню спирту і парламент виніс ухвалу про заборону видачі населенню спирту.
В ті часи в Галичині виник гурток “Руська Трійця”, який опирався на інтелігенцію, а в селі з інтелігентних людей були греко-католицькі священики й в деяких селах учителі. Священики в той час проводили освітню роботу й в першу чергу організовували товариства тверезості. Ставили пам’ятні хрести тверезості, біля них селяни присягали не пити горілки й не ходити до корчми. В Підволочиському районі в деяких селах ці хрести тверезості збереглись до наших днів. В селі Турівка такий хрест не зберігся.
В с. Турівка в ті часи були такими першими просвітителями священик Сендецький (старий) до 1890 р., а після нього став священиком Мандичевський, який також з учителем Місяком, а потім з учителем Чорним проводили освітню роботу. Священик Мандичевський помер в 1935 р. По священику Мандичевському залишилась ще на сьогодні пам’ятка – шафа, яку священик подарував читальні “Просвіта” при її відкритті. Шафа ця знаходиться в конторі колгоспу, на масандрі.
Приблизно коло 1880 року в селі виникло товариство “Просвіта”, яке в сільській хаті мало трошечки книжок й стало виписувати українську газету. До тої хати сходились селяни й просвіщались. Постійної хати-читальні в селі не було й деколи переходило з одної хати в другу. В 1900-1914 роках утворюються гурток “Сільський господар” і драматичний гурток, який ставив українські вистави. Сцени для вистави споруджували в сільських стодолах заможних господарів переважно під весну й до жнив, як були тоді стодоли пусті. Частіше всього відбувались вистави в стодолі Гната Мартинюка, на господарстві якого знаходиться сільська бібліотека.
Читальня “Просвіти” знаходилась при хаті Олійника Петра (Колісника), а потім, до побудови будинку-читальні, знаходилась в хаті Олійника Івана Даниловича, який був і головою читальні/
В 1890-1930 роках ряд селян української національності, щоб покращити своє життя, виїздили на заробітки до Америки й багато з них там постійно зосталось жити, а, дехто, заробивши грошей, повертався додому, купляв поле, будував нові будівлі й ставав заможним господарем)
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ І УПРАВЛІННЯ
До запровадження панщини селом управляв голова, обраний громадою. При введенні панщини селом управляв пан-управитель. Під кінець панщини в селі обирались радні й війт, який управляв селом і підлягав повітовій владі, яка находилась в м. Скалат до 1939 р. В 1935 р. в с. Турівці було утворено збірну громаду (збйорову гміну). До неї належали села: Осовик, Кокошинці, Лука, Фащівка, Тарнаруда і Рожиськ. Збірною громадою управляв війт, який знаходився в Турівці й тут же знаходився секретар і ще два писарі, а в селах було тільки по одному солтису й кожний керував своїм селом, а раз в місяць являвся до війта на інструктаж-нараду. Війтом був турівський поміщик Малаховський. Він був поміркованою людиною, дбав за порядок в селі. За його старанням було завезено з плодопитомника для продажу населенню саджанці яблунь і інших садових дерев. За його старанням було побудовано в селі типову лазню, в якій заводське акуратне обладнання. В плані Малаховського було ще побудувати сільську пекарню, але цьому перешкодила війна. Про лазню слід сказати пару слів окремо. Лазня в довоєнний час працювала нормально, а під час війни лазня працювала посилено, так як в ній милось багато солдатів. В 1947 р. в селі був уповноваженим райкому КПУ директор Качанівського спиртозаводу, який притягнув електрозварку й порізав баки і обладнання лазні й зробив з нього собі броньовану бричку. Після того років два лазня простояла без дії, а в 1950 р. сільський коваль Штокайло Дмитро зробив примітивне обладнання й лазня потрохи працювала до 1972 року. Нечесні люди знищили все, всередині зостались одні стіни і дах, які колгосп розібрав в 1986 р. й з прекрасної лазні не зосталось і сліду.
До 1935 р. пошта знаходилась в с. Тарноруда, яке до 1935 р. значилось як містечко й ще до сьогодні збереглись там пару будинків, в яких були крамниці, площа-ринок. До 1935 р., як хотів подати листа на пошту, то мусів йти до Тарнаруди. Селяни с. Турівки часто ходили на торги до Тарнаруди.
Деколи селяни с. Турівки ходили і їздили на торги до містечка Гримайлів, а саме більше селяни відвідували повітове місто Скалат. В м. Скалат до 1939 р. знаходилась повітова управа (староство) й другі адміністративні відділи, а також юридична консультація і суд. Судились селяни за різні справи й часто судились за межі на полях і городах й деколи ті судові процеси доходили до того, що вартість судових витрат і адвокатів перевищувала вартість тої земельної ділянки, за яку судились.
З розпадом Польщі і приходом Радянської влади в 1939 р. с. Турівка стало належати до районного адміністративного центру Підволочиськ. Жителям с. Турівка приналежність до районного центру Підволочиськ була зручніша і краща тим, що через Підволочиськ проходить автомагістраль Київ-Львів, а також головна магістраль залізничної дороги й знаходиться залізнична станція і вокзал, звідки можна виїхати в різні міста й зручніше тим, що Турівка з Підволочиськом зв’язана напряму шосейною дорогою.
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА
В 1914 р. царська Росія вступила в війну з Австрією, але воєнні дії ні в с. Турівка, ні в сусідніх селах не відбувались. Російські війська, перейшовши границю на річці Збруч, посунули на захід й воєнні дії почались на Теребовлянщині. Слід відмітити те, що в цій війні воювали українець проти українця. З російської сторони були в солдатах українці з Великої України, а з австрійської сторони були в жовнірах українці з Західної України. При австрійській армії була створена військова частина з українських жовнірів – Українських Січових Стрільців, які при розпаді Австрійської імперії в 1918 р. у Львові зробили переворот і при їх допомозі було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. До Січових Стрільців тоді приєдналось ще багато молодих громадян, які не знаходились в армії, а на Великій Україні пристали до Січови Стрільців військові полонені українці з Західної України, які були в австрійській армії й попали під час війни в російський полон.
Січові Стрільці в 1918-1921 роках воювали за незалежність України з поляками, а при злученні Західно української Народної Республіки з Народною Українською Республікою на Великій Україні перейшли воювати проти більшовиків на Великій Україні.
З села Турівки в Січових Стрільцях були і воювали за незалежність України слідуючі громадяни: Гуменюк Ілько (сотник), Процишин Микола, Мартинюк Дмитро, Варениця Василь, Пелехатий Стефан, Маламон Іван, Косик Петро, Паламар Петро, Процишин Стефан, Охота Іван, Михалина Олекса, Шаравара Яків, Бичок Іван Тимк., Процишин Олекса, Скальський Василь Ст., Блятний Василь, Ковальчук Яків, Мартинюк Григорій П.
Символічну могилу Січовим Стрільцям було висипано в центрі села в 1941 році громадянами села, переважно молоддю, яка насипала цю могилу відрами. В 1945 році більшовицькою владою було ту могилу розгорнуто й ліквідовано, але в 1990 році знову на тім місці при активному старанні Духняк Миколи висипано могилу Січовим Стрільцям жителями села.
ТУРІВКА ПІД ОКУПАЦІЄЮ ПАНСЬКОЇ ПОЛЬЩІ
В 1910 році поміщиком Розвадовським та невеликою громадою польських селян було побудовано в селі костел. До того всі громадяни ходили до церкви. Костел зірвано радянською владою в 1980 році.
В 1920 р. до влади в Західній Україні прийшли поляки. В 1925 р. було проведено продаж (парцеляцію) частини панських земель (урочища за Кондратом і Шкоропадова пасічина), але ні одного морга землі не продано українцям. Земля ця продавалась виключно полякам, а щоб купити кусок цієї землі, українець мусів переносити свою метрику з церкви до костела, відрікатись греко-католицької віри й переходити на римо-католицьку віру (ополячуватись). Таких людей в селі називали хрунями.
Для збільшення польської громади в селі в 1926 р. польський уряд спроваджує в село 8 родин поляків-колоністів з корінної Польщі й вони поселяються на панських землях за селом, ще й зараз це урочище називають “колонія”. За радянської влади польських колоністів було вивезено в Сибір.
В 1920 р. посилилась робота читальні “Просвіта”. Засновано кооперацію, яка носила назву “Будучність”. Крамниця кооперації була в будинку читальні, де сьогодні клуб. Першим головою кооперації був Полегойко Петро, а бухгалтером спочатку і до кінця її існування був Корейко Семен, який приклав багато зусиль для її розвитку. В той час й поляки заснували свою кооперацію, так зване “Кулко рольніче”, але, не дивлячись на те, що кулкови всяко сприяла польська влада, воно розвивалось гірше української кооперації. В магазинах кооперації можна було купити селянам різних товарів першої необхідності. Крім магазинів кооперації і кулка були в селі ще три приватні магазини, які утримували Коваль Явдокія, Зелінський Філіп і жид Пікгольц Пінкас. Між цими магазинами велася конкуренція.
Кооперація в с. Турівка розвивалась дуже гарно, була самою передовою в Скалатському повіті. Через пару років після заснування кооперації було відкрито магазин-філію коло Вікнини. Кооперація стала проводити закупівлю зерна в селян. При кооперації відкрито касу взаємодопомоги (райфайзенку), в якій селяни позичали грошей на свої необхідні потреби, як будівництво, купівлю тварин і друге. Всі члени кооперації і її управа були дуже активними. Про це свідчить такий факт: в 1934 р. злодії поламали замки в крамниці й обікрали її. Вагома підозра падала на трьох турівських хлопців, що то вони обікрали кооперацію, й польська поліція їх арештувала й посадила в сільський арешт, але для викриття кражі нічого не робила, бо поляки були тим раді, що обікрали кооперацію. Тоді управа кооперації в кількості 5 чоловік вночі добулась до арешту й вчинила над ними самосуд. Добре побувши злодіїв, так що на слідуючий день декого з них принесли додому в вереті, а поліція тоді проявила велику активність, відправивши побитих в лікарню й подала справу в суд, який присудив членам управи оплатити за лікарню й солідні грошові штрафи. З початком виникнення другої світової війни в 1939 р. кооперація своє існування припиняє.
Читальня “Просвіта” з 1920 р. ставала з кожним роком все активнішою. В 1926 році громадянами села було побудовано своїми силами будинок читальні, для чого самі в сільськім кар’єрі наломали каміння, з своїх лісів дали лісоматеріалу й звели будівлю читальні там, де був колись рів. Таке місце для будівництва читальні виділила польська влада. Коли вже в селі був свій будинок читальні, культурно-просвітня робота стала більш активною. Поповнилась бібліотека книжна, активніше запрацював драматичний гурток, який вів Пастир Іван. Хоровий гурток вів Уличний Михайло, працюючи дяком, він вів церковний хор й деколи хор давав концерти в читальні, а потім довший час вів хор Луків Григорій, а за німців хор вів брат Луків Григорія-Корнило. Крім цих гуртків працювали й другі гуртки, як вишкіл сільськогосподарської молоді і жіночий.
Після смерті священика Мандичевського в с. Турівці став священиком Сидорів Ігор, який також проводив в селі громадську і культурну роботу, а також проводив культурно-освітню роботу. Сидорів Онуфрій – брат священика, який мав вищу освіту і поляки не давали йому ніде робити, заснував в селі малу тайну організацію ОУН (Організацію Українських Націоналістів), до якої входили Мартинюк Йосиф, провідник, члени Олійник Петро, Воловник Дмитро. В 1937 р. священик Сидорів Ігор пішов на повищення й виїжджає з села, а на його місце стає священиком Сендецький Петро (син Сендецького, який був священиком пред священика Мандичевського). Сендецький Петро, будучи священиком, був саме активнішим культурним і громадським діячем.
Культурно-освітня робота в селі легко не давалась, так як польська влада чинила всякі перепони. Для того, щоб поставити виставу чи концерт, потрібно було їхати в Скалат в староство за дозволом й староство не завжди давало дозвіл. З 1930 р, поляки все більше утискали українців. В школі було 6 класів, в яких навчання проводилось польською мовою, а українською навчання проводилось тільки 2 години на тиждень. Учителі були всі поляки. Українцям можна було продати землю полякові, а українцеві купити землю в поляка не дозволялось. Українцям, які вчилися на учителів, інженерів, не давалась робота, й щоб їм стати на роботу, потрібно було ополячуватись. Навіть коли проводили телефонну лінію з Іванівки в Турівку, то наймати на роботу копати вручну ями під стовби українцем заборонялось. В селі поляки вороже ставились до украіитців і часто серед молоді виникали бійки. Про зростання ополячування громадян с. Турівка свідчить таблиця:
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Друга світова війна розпочалась нападом фашистської Німеччини на Польщу. 17 вересня 1939 р. в неділю рано після дощу й громовиці гримо-ти не припинились, хоч хмари вже розійшлися й було ясно. Це були гули гармат, які били з Волочиськ по Підволочиських околицях. То наступала Червона Армія на Західну Україну. В с. Турівці перед обідом появились перші червоноармійські частини, які йшли через село на Гримайлів. Про наступ Червоної Армії ніхто нічого не знав й до тої події ніхто не готувався, Але люди в селі були стривожені, бо знали з газет, що діялось на Великій Україні до 1939 р. (колективізація, голодомори, арешти і розстріли).
З настанням Радянської влади було вивезено поміщицьку родину на Сибір, а землі поміщицькі були розділені малоземельним селянам. В селі було до того два цвинтари: один біля церкви старий і другий на скалі, але так як другий цвинтар заповнився, то громада відділила на цвинтар 2 га панської землі, на якій був тоді посіяний спарзет й від того по селу донедавна ходила поговірка, що як хтось був тяжко хворий й що він скоро буде помирати, то говорили, що він піде скоро на спарзету.
В 1940 р. більшовицькою владою на Західній Україні почались арешти української інтелігенції й деяких заможних громадян запроторювали до тюрем і вивозили до Сибіру. В селі в 1940 р. було закладено колгосп ім. Хрущова, в який відібрано землі поміщиків, що були наділені селянам. Колгосп не проіснував і одного року, так як в червні 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз й почалася війна. При відступі радянських військ енкаведисти повбивали багато людей, яких тримали в тюрмах в Тернополі, Чорткові і інших містах Західної України. Не обійшлося без жертв в с. Турівці. При відступі військ були порозкидані патрони й Паламар Іван підняв декілька патронів, щоб порохом з них зривати камінь в кар’єрі. Патрони ці побачив в руках Паламара Івана більшовицький командир й вбив його за ті пару патронів.
Перші німці в Турівку прийшли 7 липня 1941 р. Урочистої зустрічі не було, але люди були задоволені й зразу налагодились дружні стосунки. На німців українці покладали надію, що вони допоможуть визволитися з-під більшовицького гніту, й Україна стане незалежною державою. Але німці ставили собі за завдання утримувати Україну як свою колонію й використовувати її багатства. Від селян була відібрана панська земля й утворено німецьке державне господарство (лігеншафт), з якого всю вироблену продукцію забирали в Німеччину. Селян обкладували обов’язковими поставками сільськогосподарської продукції (контингентами). Не можна було селянинові заколоти кабана без відома німецької влади. Половину кабана селянин мусив віддати німцям. В Німеччину в примусовому порядку було забрано 4 молодих хлопців на роботу.
Проте культурно-освітнє життя в селі почало відновлятись. Відновилась робота читальні, ставились вистави і концерти. Активну участь в тій роботі брали священик Сендецький і члени ОУН, зокрема Мартинюк Йосиф, а Олійник Петро навіть перебував пару місяців пропагандистом в Кам’янці-Подільському, проводячи там пропагандистську роботу.
На той час була створена українська поліція, якою керували німці. В 1942 році поліціянти віддихали після дежурства в сільраді. Вечером приїхали два німці, які були п’яні й почали тих поліцаїв бити, так що ті тікали через вікна й разом з ними втік начальник поліції Лубянецький, який прибіг до Олійника Петра й разом обидва пішли з’ясовувати стосунки з німцями. При цьому одного німця вбили. Поліцейський Загородний присвідчив, що німця вбив Олійник Петро. Після цього на другий день одна група німців оточила село, а друга ввійшла в село й забрала на автомашини 83 чоловік українців й завезла в Тернопіль в тюрму. Німці об’явили, якщо до трьох діб Олійник Петро не прийде й не здасться німцям, то всі 83 чоловіки будуть розстріляні. Олійник Петро на третій день, одівшись в нову одежу, пішов в церкву, висповідався, попрощався з дружиною і дітьми і пішов здався німцям. Німці відпустили всіх 83 чоловік, а Олійника Петра стратили. Його жінка говорила, що Олійник Петро німця не вбивав, а вбив німця Лубянецький, так їй говорив чоловік. Виїхавши в Польщу, Казік Петрусь, який жив до 1945 р. в с. Турівка, розказав в Польщі, що в ту злощасну ніч він чергував в сільраді й під час того скандалу сховався в закутні під сільрадою й бачив, що німця вбив Лубянецький, а не Олійник.
Коли німці потерпши повну поразку під Сталінградом й почали відступати назад, тоді вони змінили відношення до українців й стали створювати українську дивізію СС “Галичина”. В ті часи почали створюватись загони УПА, в які включились багато жителів села Турівка й почали виступати проти німців.
Фронт зі сходу посувався на захід і докотився до с. Турівки в березні. Село потрапило під обстріл автоматів і кулеметів. Гарматному обстрілові піддався “Зубич” – горб за церквою, де окопались німці, й після невеликого бою вони відступили в сторону Гримайлова. Під час фронту спалено дві будівлі в селі. Загинуло 8 радянських воїнів і 5 німців. З селян не загинув ніхто.
Радянська влада забирала з села хоч трохи годних мужчин й посилала на війну, а негодних для війни посилала на роботу на Урал. Тоді в селі значно поповнився загін УПА, який став воювати проти НКВД. Війна з фашистською Німеччиною закінчилась в травні 1945 року. В цій війні село Турівка втратило вбитими 35 громадян: Дудар Василь Якимович, Дудар Григорій, Паламар Андрій, Дудар Іван, Паламар Іван, Коцюбинський Михайло, Козачишин Василь, Олійник Василь, Паламар Петро, Маламон Дмитро, Голод Андрій, Михалина Петро, Грицай Петро, Гуменюк Іван, Штокайло Михайло, Лукасевич Василь, Мокрій Іван, Коцюбинський Петро, Коцюбинський Василь, Паламар Михайло, Лис Іван, Галка Іван, Полегойко Петро, Бичок Іван, Зарицький Петро, Зелінський Йосиф, Коцюбинський Іван, Грицай Іван, Романюк Михайло, Романюк Іван, Баліцький Петро, Стрижак Іван, Бабій Іван, Ковальчук Михайло, Паламар Петро.
Тяжких поранень на війні зазнали Олійник Василь П., Прокопович Михайло Фед., Засядко Стефан Ільк., Лисий Іван Микитович, були і такі, які дістали легкі поранення і контузії.
В пам’ять загиблих воїнів в центрі села поставлено пам’ятник і на плиті написані прізвища загиблих воїнів, серед них є прізвище: Коцюбинський Михайло Іванович. Про нього слід розказати окремо.
Коцюбинський Михайло Іванович в родичів був один. На війну був забраний в 1944 р., а в 1945 р. прийшла похоронна картка про те, що одинокий син загинув на фронті, а також прийшов лист з воєнного госпіталю від Прокоповича Михайла, який написав, що він був з Коцюбинським на фронті й коло них обох розірвався артилерійський снаряд, і Коцюбинського Михайла вбило, а його тяжко поранило в голову, він лежав без пам’яті 10 днів. Через таке горе захворів батько Михайла Коцюбинського Іван і в 1950 р. помер. Залишилась одна вдова без дітей. Довго оплакувала нещасна жінка загибель сина-одинака. Пройшли роки, але сльози не всихали. Жила одиноко й молилась Богу за синову душу. В 1977 році приїхав в село кореспондент газети “Радянська Україна” і зайшов до самітньої жінки, Коцюбинської Домки, в якої брав інтерв’ю. Розпитав про її життя, чи часто згадує сина, за всякі подробиці її життя і на останку сфотографував, нешасна мати дивилась в об’єктив фотоапарату з сльозами в очах і не знала, що на неї хоче подивитись її ше живий син, який лежав в будинку інвалідів без рук і ніг і не давав про себе знати ніякої вістки, щоб не ятрити серця матері, а про матір і батька хотів знати і прислав цього кореспондента, щоб все розвідати, взявши в нього клятву, що він не обмовиться жодним словом про нього. Коцюбинська Домка померла в 1990 році, так і не дізнавшись, що син ще лишився жити півтора року після її смерті. Відомим стало це тоді, коли випадково згаданий кореспондент зустрівся у Львові з Коцюбинським Василем, який проживав у Львові і перед ним проговорився, не знаючи, що Коцюбинський Василь є родичем Коцюбинського Михайла.
УПА В ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ
В 1945-1946 рр. надії на те, що західні держави почнуть воювати з Радянським Союзом, не збулись і УПА залишилась сам на сам перед великими силами НКВД які були добре озброєні і вишколені. Але воїни УПА не здавались, а геройськи воювали проти НКВД. Воїни УПА ховались в криївках, їх підтримувало населення, хоч енкаведисти жорстоко розправлялись з такими людьми, які мали найменші зв’язки з повстанцями.
В 1944 р. в грудні місяці, було проведено збір з молодих повстанців біля 200 чоловік на рожиському аеродромі, де з ними проводили вишкіл старшини. Але якийсь зрадник повідомив енкаведистам. Вони терміново зібрали міліцію, гарнізон енкаведистів, що знаходився у Підволочиську, і Качанівських ястребків і поїхали, щоб оточити повстанців, але повстанцям також було повідомлено про напад, який готувався на них, і вони почали відступати до с. Турівки пішки, а енкаведисти були на конях і при вході в село почали наздоганяти повстанців і було тоді вбито Любянецького (кличка Лобода), його розділи догола і потому хто з них йшов, то кожен стріляв в мертвого. Коли енкаведисти ввійшли в село, то вже смеркалось, і вони почали палити будівлі. Було спалено Лободіцову хату, Коваль Явдокії стодолу, Ламаджишину хату і Шкоропадів хлів.
В 1945 р. в Паламар Гната на обійстю була зроблена засідка енкаведистами і тої ночі проходив вулицею повстанець Ліщина, якого ранили в руку розривною кулею і йому повністю розбило лікоть. Він втік до Швачука Ілька і просидів без медичної допомоги аж до другого вечора, а потому його забрали. Після пострілу вийшла з хати Паламарова жінка і її в упор енкаведисти розсріляли також розривною кулею.
В 1948 р. в Маламон Марії було на квартирі два повстанці – Коник і другого прізвище не відоме. В той день гарнізонці-енкаведисти ходили по селу і зайшли до Маламон Марії, і там почався бій, але не рівний, бо енкаведистів було багато. Вони оточили хату і підпалили її, а повстанці відстрілювались доки були в них патрони, а наостанку, коли залишилось лише по одному патрону, щоб не здатись живими енкаведистам, самі пострілялись. Господиня тікала з хати і її енкаведисти поранили, вона впала під хатою, і на неї падала з вогнем стріха. Вона дуже просилась, щоб її добили, але енкаведисти сміялись з неї і залишили на муки, а мала дочка Маламон Марії Славця, якій тоді було 14 років, була на сусідах і почула зойк матері і побігла, щоб допомогти матері вибратись з вогню. Звірі енкаведисти вбили малу дочку Славцю й залишили її горіти разом з матір’ю, а самі дивились на те і сміялись дикунським сміхом.
В 1950 р. в Ратушного Андрія переховувався повстанець Рибалко з дівчиною з Луки, мали зроблений бункер в хліві і хтось зі зрадників-донощиків доніс енкаведистам, які приїхали і зразу окружили хлів, підійшли до входу в бункер і закричали, щоб Рибалко здався, але хлопець спочатку застрілив дівчину, яка була з ним, а тоді себе, але живим не здався.
Воював в УПА проти енкаведистів в наших околицях й селі Турівці житель Чернігівської області Власенко Григорій, який склав декілька пісень і саме найбільше полюбилася йому пісня, яку він часто співав (пісню цю дехто з старших жителів села пам’ятає й співає, згадуючи при ній Власенка Григорія).
Турівка то гарне село,
Воно мені не рідне,
Краще піду я в своє,
Там, де чекають мене.
Чекає отець і мати,
Чекають сестра і брати,
Чекає тая дівчина,
Що я її вірно любив.
Але, на жаль, мрії Григорія Власенка не здійснились. Він загинув в селі Турівці в боротьбі з енкаведистами й похований на турівському цвинтарі.
Були люди, що зраджували повстанців і повстанці з такими розправлялись. Бували випадки, коли страждала невинна особа, бо слідства вести тоді було не можливо і енкаведисти і кагебісти засилали багато провокаторів, які чинили всякі звірства під видом вояків УПА. Були також такі, які маскувалися під впливом повстанців і творили недостойні речі.
В тій тяжкій боротьбі до 1950 р. хто був в УПА з с. Турівки, всі погинули геройською смертю в різних місцевостях і селах. Це слідуючі повстанці: Процишин Іван Як., Процишин Мирон, Процишин Андрій, Процишин Ярослав, Верениця Петро, Паламар Іван, Коцюбинський Петро, Олійник Онуфрей, Олійник Дмитро,. Мартинюк Йосиф, Мартинюк Дмитро, Сось Михайло, Бабій Михайло, Паламар Петро, Грицай Михайло, Корейко Йосиф, Швачук Михайло.
На турівському цвинтарі поховані повстанці УПА: Процишин Мирон з Турівки, Гаврилишин Іван з Фащівки, Ткачук Родіон (Нечай) з с. Біла, Канюка з с. Остап’є, Могильовський з с. Глібів, Любянецький з с. Супранівка, Чернота невідомо звідки, Власенко Григорій з Чернігівської області Менського району с. Синявка, крім вище згаданих поховано ще дев’ять повстанців, прізвища яких невідомі і не відомо, звідки вони.
В ті тяжкі роки жителі села зазнали знущань і репресій з боку Радянської влади. Проводились арешти і вбивства невинних людей. Так, було вбито Плескач Миколу, Хавлюк Явдокію, Паламар Марію, Маламон Марію і Маламон Ярославу. Кагебістами і енкаведистами Круголовим, Тітіриним, Комулєвським і іншими були арештовані і засуджені до довгих строків тюрми Швачук Ілько, Бабій Микола, Бабій Явдокія, Коцюбинський Іван, Варениця Марія, Варениця Павліна, Варениця Іван, Сось Явдокія, Лукасевич марія, Паламар Анна, Паламар Василь, Хавлюк Іван, Штокайло Михайло, Паламар Іван (Гесів), Корейко Прокіп, Плескач Явдокія, Демків Анна, Гуменюк Василь, Ратушний Андрій, Варениця Марія, Крупа Михайло і Бень Петро. Більшість з них, не дивлячись на те, як їх жорстоко катували, мучили і звірськи били, не зраджували своїх друзів.
Великого горя й знущань зазнали родини, з яких хтось належав чи мав зв’язок з УПА. Такі родини було вивезено до Сибіру, а саме: Швачук Йосиф, Бабій Анна, Варениця Стефан, Варениця Анна, Ратушна Анна, Олійник Яковина, Паламар Текля, Процишин Онофрей, Процишин Яків, Паламар Іван (Гесів), Плескач Данило, Мартинюк Петро, Пелехатий Стефан, Демків Іван, Бень Павло.
Були вивезені в Сибір як куркулі, хоч вони не були аж такими багатіями і не мали найманої робочої сили, такі родини: Лукасевич Дмитро, Мартинюк Гнат, Паламар Гриць, Дудар Михайло.
Деякі з цих вивезених людей в Сибір не доїхали до місця призначення, їх везли як худобу в товарних вагонах і дехто з них по дорозі вмирав, як Мартинюк Петро, і були повикидані з вагонів по дорозі, а ті, що доїхали, були в більшості вивантажені під голе небо і мусіли рити собі землянки, щоб якось прожити, і так вони майже всі там повмирали. Лише чотирьом родинам пощастило повернутися на свої рідні землі. Всіх їх, засуджених і вивезених, радянська влада, енкаведисти, кагебісти як Круголов, Комулевський, Тітірин і другі називали бандитами. ( Так як прототипом можна взяти родину Варениці Стефана, який з жінкою Анною мали дочку одиначку Марію і мріяли про своє господарство, про свою родину, а Стефана й жінку вивезли в Сибір. Там вони повмирали і не відомо чи є яка могила на їхнім похороненні, а засуджену дочку Марію задавило в шахті в Норильську і не відомо чи глибоко закопані її кості в вічній мерзлоті).
ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД І КОЛГОСПНЕ ЖИТТЯ
В 1945-1946 рр.громадян села Турівка польської національності, які становили неповну третину було вивезено до Польщі, а на їх місце приїхали переселенці з Перемишлянщини, яка перейшла під владу Польщі. То були люди з тамтешніх сіл Брижави і Синкової Волі, які мали там свою історію з світлими і чорними сторінками, так як в їхніх сторонах їхні люди зазнали знущань і катувань від тодішньої польської влади. З їхніх сіл були також молоді люди в УПА і загинули, такі як Те-равський Михайло, Лешків Іван Фед. Був в УПА і поранений та взятий і запроторений в тюрму Солтис Володимир Анд., який після звільнення з тюрми поляками переїхав з родиною в Турівку, працював в Турівці, тут помер і похований.
Нелегко було переселитись тим людям з с. Брижава і Синкової Волі. По рішенні Сталіна і польського комуністичного уряду люди Лемківщини змушені були покидати улюблені свої сторони, мальовничі гори, ліси, луги і сади, на яких їх діди, прадіди жили і працювали, а тепер під дулом автоматів їх виганяли в незнайомі сторони.
Було багато польським військом пограбувань, всяких знущань і вбивств. При виселенні деяким родинам дозволялось забрати свого майна на одну підводу, а в більшості на одну підводу поміщали три родини і доставляли їх до залізничної станції Нижинковичі, де завантажили їх в товарні вагони і говорили їм, що їх переселяють в Тернопільську область, Чортківський район, й коли минули Чортківський р-н, люди були дуже стривожені, плакали. Вони боялись, що їх повезуть за Збруч. Однак поїзд дійшов до Підволочиськ і зупинився, а їм об’явили, що вони будуть розміщені в Підволочиському районі, й з того переселенці дуже зраділи.
В жовтні 1945 року переселенці села Брижава були з залізничної станції Підволочиськ розподілені і направлені в сім сіл Підволочиського району, і та частина, яка направлена була в село Турівку була зустрінута селянами села добре. Переселенцями добре заопікувалися Кирилів Данило, Ковальчук Дмитро, Луків Йосиф і інші, які поселили цих переселенців в господарства виселених поляків.
Мова переселенців була лемківська й вона різнилася від мови селян Турівки, але селяни скоро порозумілись й надавали переселенцям допомогу і стали одні з одними дружити. Зараз мова в селі вирівнялась і всі говорять українською мовою, лише в деяких старших жителів-переселенців при розмові помічається лемківський акцент.
З приїздом переселенців на турівській землі їх вразила турівська земля-чорнозем, тому що в них на перемишлянщині були грунти глинисті-тяжкі. І так переселенці з сіл Брижева і Синкової влились в одну турівську громаду й подальшому спільно з усіма селянами Турівки переживали добрі і тяжкі події села.
В 1948 році в Турівці було створено колгосп, який названо ім. Лесі Українки. До колгоспу люди добровільно не писалися, а їх примушували писати заяви. З перших років існування колгоспу колгоспники майже не одержували платні. Так, в 1950 р. було видано в середньому на одного працюючого колгоспника 315 крб. і 107 кг зерна на цілий рік. Так що колгоспникові залишалось жити з города, якого було залишено за двором по 0,25 га, а дуже рідко в кого було 0,50 га. З того города колгоспник мав жити сам і утримувати худобу, щоб виконувати обов’язкові поставки перед державою. Щоб прогодувати зимою корову, люди ходили за декілька гін до колгоспних скирд красти солому. Худоба в селян була низької продуктивності, В той час двір колгоспника мав здати в рік 220 л молока, м’яса 25 кг, вовни з вівці по 1 кг і за то держава платила мізерні копійки й крім здачі продукції двір колгоспника мусів платити податок за город і худобу. Доходило вже до того, що треба було платити податок за яблуню, грушу і другі садові дерева. Крім того, двір колгоспника мусів давати “добровільну” позику державі до 200-500 крб. з двору. Позику проводили завжди в травні . Це найкращий місяць – весна, а люди його боялися і говорили, що то найгірший місяць року. Тому що в той час приїздила з району бригада уповноважених і проводила підписка на позику, Та бригада уповноважених, то була бригада бешкетників, які вимагали від селян підписувати великі суми позики, яку не всі селяни могли сплатити. Уповноважені ходили по господарствах й в деяких перевертали все, виливали воду до муки, писали жгутами зелені по станах хат і вчиняли всякі дебоші, декуди доходило до бійок.
Колгоспники не мали паспортів і були закріплені за колгоспом як раби й з колгоспу не мав права ніхто нікуди виїхати.
Хоча батракам (форналям) в поміщика не було дуже добре життя, та поміщик батракови в рік платив: зерна 12-14 цнт, грішми 100 злотих, щомісячно давав по підводі дрібних дров і підводі соломи на зиму для корови, безплатний випас корови на літо й виділяв по 0,30 га землі під картоплю. Надавав кожного місяця 1 день вихідного дня, крім неділі і польських релігійних свят.
Першим головою колгоспу був односельчанин Бабій Іван П., в 1948-1949 р. Після нього в 1949-1951 рр. був головою колгоспу теж односельчанин Олійник Василь Ів. З 1951 по 1957 р. був головою колгоспу Сиротюк Павло їв., який відзначався в селі своєю жорстокістю і сваволею. Жінці, яка не вийшла на роботу в колгосп, а лишилась вдома пограсувати картоплю чи кукурудзу, відбирав грасу, ламав і виривав корчі картоплі чи кукурудзи. Штокайло Анна (Кодова) залишилась вдома, щоб спекти хліба (бо в магазинах хліб тоді не продавався), напалила в печі і вже мала саджати хліб, як прийшов голова колгоспу Сиротюк, взяв відро води і вилив в піч. Крім цього, з його сторони було багато знущань над колгоспниками, лайок і штрафів. Дійшло до того, що в 1954 році жінки в’язали в снопи гречку і член ланки Бичок Євгенія взяла з собою корову, щоб паслася, бо вдома не було кому попасти. Корова ввірвала припін і зайшла між снопи, жінка пішла виганяти корову і в той час над’їхав голова колгоспу Сиротюк і накинувся з грубою лайкою на неї, вистрілив з пістолета і поранив ногу. Та районне керівництво після цього далі залишило його на посаді голови колгоспу й до 1957 року він ще керував колгоспом. В 1957 році чаша терпіння в колгоспників переповнилась й на загальних зборах колгоспників Сиротюка було з голови колгоспу звільнено, хоч районне керівництво всіма силами старалося залишити його головою. Після цього Сиротюк був направлений головою колгоспу в Тернопільський район, а головою колгоспу в Турівці став Корж Іван Максимович.
Слід відзначити, що в 1949-1953 рр. деякі колгоспники, щоб вижити, змушені були красти зерно й за ті крадіжки, як зловили, суворо карали. За 1 кг вкраденого зерна давали по 1 рокові тюрми. В колгоспі за той період було затримано 9 колгоспників з кражею зерна, які в загальних підсумках одержали 65 років тюрми, але в тюрмі сиділи до смерті Сталіна 1953 р., після того по амністії вийшли на волю. В ті часи по радіо і в школі вчили пісню:
Широка страна моя родная,
Много в ней полей, лесов и рек,
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
На жаль, ті роки відразились на послідуючих роках до нинішніх днів, так як роки 1948-1953, то були роки школи злодійства, й не має зараз в колгоспі людей, щоб так переживали за колгоспне майно, як переживали члени кооперації і її управа в 1934 р., коли було обікрадено кооперацію.
Починаючи з 1953 року, в колгоспі сплата трудодня зросла й жити стало трохи легше. Але оплата праці залежала ще від врожайності сільськогосподарських культур, інших економічних показників й від того, як вів господарство в колгоспі голова колгоспу. Тому оплата трудодня коливалась від вищевказаних причин, але не знижувалась до того рівня, як була в перші роки існування колгоспу. Краще стало колгоспникам, коли колгосп перейшов на гарантоварну оплату праці грішми в 1965 рроці. В 1990 р. середньорічна оплата працездатного колгоспника становила 2373 крб. грішми і 2084 кг зерна, за яке колгоспник платив по пільговій ціні.
Колгосп з 1970 по 1990 рр. економічно зріс. Побудовано нові типові будівлі. Багато побудовано господарських приміщень при головуванні Гладчака Михайла., а також придбано багато техніки. Але тут слід відмітити слідуюче: як було згадано вище, після головування Сиротюка Павла Ів., в 1957 р. став головою колгоспу Корж Іван Максимович (з 1957 по 1959 рр.), Ковальчук Петро Еман. (1959-1960 рр.), Попчук Андрій Павлович (1960-1964 рр.), Гевчук Ярослав Михайлович (1964-1970 рр.), Олійник Петро Васильович (1970-1972 рр.), Мокрій Іван Михайлович (1972-1979 рр.) Шевчук Богдан Васильович (1979-1982 рр.), Томчишин Йосиф Володимирович (1982 – 1983 рр.), і Гладчак Михайло Олексійович з 1983 р. по даний час.** (стаття написана 1995 р. )
За керівництва всіх згаданих дванадцяти голів колгоспу ними мало зроблено для села. Так, за головування Сиротюка П. І. було радіофіковано село й добудовано клуб на 5 м за рахунок коштів і силами колгоспу. За головування Попчука Андрея П. було проведено електрифікацію колгоспу і села силами і коштом держави. За головування Гевчука Я. М. було проведено добудову школи силами і коштами держави. За головування Мокрія І. М. силами і коштами колгоспу побудовано торговий центр, але витрачені колгоспом кошти на будівництво торгового центру по здачі його в експлуатацію райспоживспілка повністю повернула. Розширено-добудовано будинок дитячих ясел силами і коштами колгоспу. При будівництві торгового центру і добудові дитячих ясел багато зусиль приклав бригадир будівельної бригади Духняк Ю. С. Ще за головування Мокрія М. І. було проведено телефонізацію села за рахунок коштів колгоспу і меліорацію колгоспних земель, побудовано в селі ставок за рахунок держави. За головування Гладчака М. О було прокладено асфальтну дорогу в центрі села до садиби колгоспу, а також висипано мурованку в пару бічних вулиць села.*** Але в загальному голови колгоспу мало дбали за село (за виключенням Мокрія М. І.), вони прикладали більше уваги основному виробництву й на село зовсім мало звертали уваги. Про те свідчить такий факт: в с. Турівці був свій млин, про який слід розказати детальніше. В давнину, приблизно в XV столітті була висипана гребля на р. Вікнині між Турівкою і Фащівкою і на цій греблі було побудовано млин. Сліди частини греблі збереглися до наших днів. Млин приводило в рух водяне колесо. В цьому млині були тільки камінні жорнова, бо про вальцеві станки тоді ще не знали. Млин цей належав панам поміщикам. Десь близько 1800 року побудовано новий млин з водяним колесом трошки ближче села просто на річці без ставка. Десь близько 1850 р. поміщиком млин було продано жидові Мушилейбі, який трохи розширив його і приблизно в 1900 р. було встановлено в млині вальцевий станок і млин перейшов у власність жидівки Монащихи, яка володіла тим млином до приходу радянської влади в 1939 р. При радянській владі млин перейшов у власність Підволочиського харчокомбінату. В 1950 р. млин передано у власність колгоспу. В 1954 р. за ініціативи мельника Процишин Ілька було придбано і встановлено новий вальцевий станок, жорновий камінь, крупорушка і просак, що задогольняло потребу помолу не тільки селян Турівки, а й інших сіл. В 1963 році млин стали приводити в рух електромотори. Мельником в останній час був Мартинюк Михайло Д., який раніше працював трактористом. Голова колгоспу Гладчак М. О. зняв його з роботи і послав в тракторну бригаду, а млин залишився напризволяще. Тут доводиться згадувати гіркі факти, що нечесні люди дещо в млині поламали, понищили, в ньому все поржавіло, погнило, і млин перейшов в повну непридатність. Село Турівка в 1985 р. залишилось без млина.
СЕЛО 3 1945 ПО 1991 РІК. ОСВІТА
В с. Турівка після війни школа стала восьмирічною й навчання в школі проводилось українською мовою, але було на тиждень 4 уроки російської мови і літератури і учителі, які викладали російську мову і літературу, отримували на 15% вищу зарплату. То були початкові намагання русифікації, й деякі секретарі партійних організацій стали вживати слова “да”, “конечно”і говорили, що жителі села з часом всі перейдуть на російську мову спілкування, бо вона є інтернаціональна і краща, а українська – то другорядна, бо вона неперспективна. В ті роки влада заставляла вчителів по великих релігійних святах стояти й слідкувати, щоб учні не йшли до церкви. В клубі рідко ставились концерти і вистави, а якщо ставились, то приурочені до радянських свят. Молодь такими розвагами менше цікавилася.
РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ
До 1946 р. в Турівці всі священики були греко-католицькі. Священиками в Турівці були: Грушкович Дмитро, з 1832 р. по 1841 р., Копровський Іван, з 1841 по 1862 рр., Сендецький Ігор, з 1862 р. по 1889 р., Мандичевський Корнило, з 1889 р. по 1933 р., Сидорів Ігор, з 1935 р. по 1937 р. З 1937 р. по 1942 р. священиком в Турівці був Сендецький Петро, який приймав активну участь у громадсько-культурному житті села. З 1942 по 1950 рр. священиком був Потурняк Стефан й так як в 1946 р. по вказівці Сталіна на Львівському псевдособорі було ліквідовано греко-католицьку церкву і всі церкви в західній Україні були переведені на православ’я, й Потурняк став виконувати обряди православні до 1950 р., після виїхав з села. З 1950 р. по 1964 р. священиком був Чернявський Тарас, з 1964 по 1967 р. був православний священик Федчишин Петро. З 1967 по 1984 р. був православний священик Матіюк Адам, який був відданий справі релігії й додержувався православник законів. З 1984 по 1990 рр. був православний священик Тарасюк Олександр, який старався всяко очорнити греко-католицьку віру і не допустити, щоб Турівська церква повернулась до греко-католицької віри. Але в 1990 р. в селі було проведено таємне голосування, хто за те, щоб перейти на греко-католицьку віру й за те було подано 585 голосів,а проти 17. Таким чином турівська церква повернулась до греко-католицької віри, яка була до 1946 року, яку ісповідували предки теперішніх громадян Турівки. Першим священиком відновленої греко-католицької церкви став в 1990 р. Валійон Михайло Миронович.
РОЗБУДОВА СЕЛА
Поля турівські в основному розташовані на захід від села, і всі ці поля – це врожайні чорноземи. В 1850-1900 роки появились в селян залізні плуги, культиватори й після першої світової війни в селі, в окремих господарів, появились сівалки, кіратові молотарки й дуже рідко кінні косарки, а пізніше крім поміщицького господарства мали ще свої молотарки моторові Шкоропада Йосиф, Баліцький Іван і Михалина Петро, які за певну плату перетягували свої молотарки по подвір’ях господарів й за певну плату обмолочували снопи збіжжя (в основному пшеницю), а багато селян снопи свого збіжжя звозили й складали в стодолах, а потім осінню і в зимі молотили це збіжжя ціпами. В селі були різні за станом заможності господарства: були багаті, середні і бідні. Заможним господарем ставав часто той, що вміло вів господарство, старанно обробляв землю, держав в чистоті посіви й щедро вгноював своє поле і працював, як кажуть, зустрічаючи схід і захід сонця на ногах, економно вів господарські витрати і старався все приберегти. То були такі господари як: Мартинюк Гнат, Штокайло Дмитро, Лукасевич Дмитро. Самим багатшим в селі господарем був Тадеуш Андрій, який мав 40 моргів поля й мав найману робочу силу. Крім Тадеуша Андрія багатими господарями були: Уличний Микола, Фабіян Йосип, Уличний Михайло, Лукасевич Дмитро, Шкоропада Петро, Штокайло Дмитро, мартинюк Гнат, Бень Павло, Дудар Михайло П., які мали від 10 до 20 моргів поля й рідко хто з них мав найману робочу силу, а все господарство обробляли своїми силами, своїми руками й старались розбагатіти, докупити землі, бо в ті часи земля мала неабияку цінність й вона була як основний засіб життя й збагачення. Так що 1 морг (0,58 га) поля коштував від 800 до 1000 золотих, залежно від категорії поля, для більшої ясності треба взяти до уваги те, що одна корова коштувала від 80 до 100 золотих.
Непогано господарювали середні господарі, які мали менше поля. А були й такі, що мали значно більше землі, але господарювали невміло, невчасно засівали поля, невчасно збирали врожай, допускали марнотратство і ставали бідняками, яких радянська влада називала “пролетаріями”, а багатих називали “куркулями” і як сказано вище, більшість з тих багатих господа’рів було засуджено й вивезено в Сибір як куркулів.
По переказам в давнину в селі будували дерев’яні будинки, але залишки цих будівель наші батьки чи діди не пам’ятають. Збереглося до пам’ятних часів декілька комор (шпихлірів). В 1800-1900 роках хати будували: стіни глинобитні (вальковані), а дахи криті соломою (під стріхою). Хліви декуди будували з каменю й також як і всі будівлі були криті соломою, що було небезпечно при пожежах. Так, по переказах, велика пожежа була в 1905 р., де згоріло біля 40 господарств від церкви на схід від роздоріжжя. Друга велика пожежа була з 15 років перед цією, то вигоріло 35 господарств, починаючи з центру села на захід до дороги, яка повертає на с. Іванівку. В давнину поміщицькі будівлі були криті гонтям, а потім паленою черепицею і бляхою. Зараз в селі вже майже не має будівель, критих соломою, а всі будівлі криті черепицею, шифером і декуди бляхою.
В с. Турівка працювала до 1939 р. оліярня, яку мав Бабій Олекса, так як в давні часи сіяли селяни багато конопель й сім’я конопель били на олію, а соломку коноплі мочили, сушили і терли й одержували прядиво, яке пряли, а з пряжі ткачі на ткацьких верстатах робили полотно. Пряжі були двоякі: грубі і тонкі. З грубої пряжі ткачі ткали грубий матеріал, який називали воловиною із нього шили мішки й різні верети, а тонкі полотна відбілювали й шили з цього полотна натільну білизну, а до 1900 року красили ці полотна й з них шили і верхню одежу. В селі було з 10 ткачів, які мали свої ткацькі верстати й ткали полотна. В селі були свої сільські майстри: теслі, бондарі й ковалі і було чотири кузні, які обслуговували село.
Зараз в кожній хаті в селі є радіо і майже в кожній – телевізор. Але село з кожним роком йде на спад. Про це свідчить слідуюча таблиця:
В останніх роках переважна більшість населення – пенсіонери. Багато молоді покидає село і йде до міста й не хоче жити “заможним життям колгоспника”.
В 1990 р. в центрі села було відкрито пам’ятник Шевченку. До цього багато зусиль приклав Духняк Микола Ів.
24 серпня 1991 року село Турівка стало селом в незалежній Україні.
На цьому ця книжка закінчується, а життя – історія продовжується й дай Боже, в майбутнім, як буде продовжуватись писатись історія села, щоб в тій продовженій історії не було таких чорних сторінок, які були в минулій історії, а були світлі сторінки. Й щоб вода в озері Вікнини не зазнавала брудних злив і повеней, а була завжди чистою.
