Волочиська та Війтовецької та громади містять у собі багатий історичний пласт, який відображає впливи різних епох та держав. Міста та містечка на території цих громад не лише змінювали свою політичну належність, але й часто зникали з карт внаслідок різних соціальних, економічних та політичних процесів. Особливо інтенсивними ці зміни були впродовж XIX і XX століть, коли адміністративні та політичні реформи радикально змінили карту цього регіону.
Волочиськ і Фридрихів: від магнатського маєтку до промислового центру
Волочиськ, нинішній адміністративний центр Волочиської громади, має глибоку історію, що починається з XVIII століття. Його географічне положення на важливому торговому шляху, що з’єднував Поділля із західними землями, зробило його стратегічним пунктом для торгівлі та перевезень. Це місто стало не лише адміністративним центром, але й важливим осередком ремісництва і торгівлі.
Однак важливо зазначити, що значна частина сучасної території Волочиська колись була окремим селом під назвою Фридрихівка. Це село виникло на початку XIX століття завдяки графу Фрідріху-Йозефу Мошинському, який заснував тут маєток і палацово-парковий комплекс. Граф заснував Фридрихівку у 1814 році на честь своєї двоюрідної онуки Фредеріки. Архівні документи свідчать, що граф Мошинський ніколи не проживав постійно у Фридрихівці, однак створив цей маєток як подарунок для спадкоємиці.
Фридрихівка стала важливим осередком економічної діяльності, оскільки граф залучав ремісників і торговців для обслуговування свого маєтку. Палац і парк стали культурним центром, навколо якого розвивалося сільське життя. Відомо, що Фридрихівка була зафіксована на спеціальній карті Шуберта, створеній у період з 1826 по 1840 роки, як окремий населений пункт.
Після Другої світової війни, у червні 1945 року, село Фридрихівка було офіційно перейменоване на Волочиськ указом Президії Верховної Ради УРСР. Це було частиною загальнорадянської політики з уніфікації топонімів і стирання пам’яті про минуле магнатське володіння. Палац і парк були частково зруйновані, а село втратило свою адміністративну ідентичність.
Тарноруда і Роматинці: місто двох імен
Тарноруда є одним із найдавніших містечок Поділля, з багатовіковою історією, яка починається ще в XV столітті. Перша документальна згадка про це містечко з’являється у 1569 році в податкових реєстрах під назвою «oppidum Tharnoruda». Як і багато інших населених пунктів регіону, Тарноруда отримала стратегічне значення завдяки своєму розташуванню на важливих торгових шляхах.
Місто було важливим економічним і адміністративним центром, де процвітали ремесла та торгівля. Його розвиток у XV-XVII століттях був тісно пов’язаний із родом князів Збаразьких, які володіли значними територіями в Поділлі та Волині. Збаразькі активно розвивали свої володіння, сприяючи економічному піднесенню регіону, у тому числі і Тарноруди.
Подвійна назва міста: Тарноруда і Роматинці
Цікавою особливістю Тарноруди є те, що в історичних документах місто фігурувало під двома різними назвами: Тарноруда та Роматинці (Rozmietynce). Така подвійність назв свідчить про адміністративні та соціальні зміни, які відбувалися в цьому регіоні протягом XVI-XVII століть.
Перші згадки про Тарноруду як Роматинці зустрічаються у поборовому реєстрі 1578 року. Ймовірно, ця назва відображала окрему частину міста або його адміністративний статус, що міг змінюватися в залежності від політичних подій. Деякі джерела свідчать, що назва Роматинці могла використовуватися для позначення конкретного району міста, де зосереджувалося ремісництво чи інші види економічної діяльності.
До кінця XVIII століття обидві назви вживалися паралельно, про що свідчать записи у Кам’янецьких земських книгах за 1613 рік. У цих документах місто назване «Tarnoruda alias Rozmietynce», що свідчить про існування двох імен, які використовувалися залежно від контексту або конкретних обставин. Втім, у другій половині XVIII століття назва Роматинці повністю зникає з карт і офіційних документів, залишаючи Тарноруду як єдиний топонім.
Протягом свого існування Тарноруда була важливим торгово-ремісничим центром. Її розвиток у XVI-XVII століттях був тісно пов’язаний з активною торгівлею на шляхах, що з’єднували Поділля з західними та південними регіонами Європи. Багатство міста базувалося на продукції місцевих ремісників, які виробляли кераміку, текстиль, зброю та інші товари, що експортувалися далеко за межі регіону.
Важливим джерелом доходу для міста були також землеробство та торгівля сільськогосподарськими продуктами. Завдяки родючим землям Поділля, Тарноруда спеціалізувалася на вирощуванні зернових культур, які продавалися на місцевих та регіональних ринках. Крім того, місто розвивало виноробство, що було особливо популярним серед шляхти.
Тарноруда у контексті польсько-литовської та османської боротьби
Місто Тарноруда неодноразово ставало ареною боротьби між Річчю Посполитою та Османською імперією під час їхніх конфліктів у XVII столітті. Через своє розташування на Збручі, місто мало стратегічне значення як пункт оборони і забезпечення військ. Замок на Кручі пізніше Едельхоф, що існував в Тарноруді, відігравала важливу роль у захисті території від татарських та османських набігів. Однак під час воєн місто неодноразово зазнавало руйнувань, що сильно впливало на його економіку.
Зокрема, під час повстання Хмельницького у 1648 році місто стало ареною численних битв, після чого багато будівель було зруйновано, а частина населення загинула або була примусово переселена. Унаслідок цих подій Тарноруда на деякий час втратила свій статус важливого економічного центру.
Наприкінці XVIII століття Тарноруда поступово втрачала своє значення як торговий і адміністративний центр через політичні та соціальні зміни, що охопили регіон. Після поділів Речі Посполитої місто опинилося спочатку під владою Австрійської імперії, а згодом – Російської імперії. Ці політичні зміни призвели до адміністративних та економічних реформ, що негативно вплинули на розвиток Тарноруди. Однак у кінці XVIII століття почався процес відновлення міста, відомий як ренесанс Тарноруди, який тривав до початку XIX століття. Ця відбудова стала новим етапом у житті міста, сприяючи його відродженню як локального центру ремесел і торгівлі.
Тарнорудська Юридика
Тарнорудська Юридика була однією з окремих частин міста, що мала власний адміністративний статус. Термін “юридика” походить від латинського слова juridicus, що означає “судовий” і зазвичай використовувався для позначення території, яка не підпорядковувалася міській владі. У таких місцях могли проживати шляхта або духівництво, які не виконували міських повинностей і користувалися певними привілеями.
Тарнорудська Юридика згадується в документах під кількома назвами: Юридика Вигнанка (1862 рік) та Вигнанка (1884 рік). Це поселення було частиною території Тарноруди, яке фактично функціонувало як окреме село до початку XX століття. Юридика могла виконувати роль важливого релігійного та культурного осередку завдяки своїм особливим правам і привілеям. Село Юридика Вигнанка існувало в першій половині XX століття, але згодом його було приєднано до складу Тарноруди.
Назва “юридика” підкреслює той факт, що Тарноруда в попередні століття користувалася правом самоуправління за Магдебурзьким правом. Юридика функціонувала як своєрідний анклав, що мав певний ступінь автономії від основної частини міста.
Одним із важливих передмість Тарноруди було село Завалля, яке в історичних документах часто згадувалося як частина міста, але зберігало власну ідентичність. Завалля розташовувалося неподалік від центральної частини Тарноруди і виконувало роль житлового передмістя для ремісників та дрібних торговців, які обслуговували економічні потреби міста. Завдяки своєму близькому розташуванню до Тарноруди, Завалля слугувало транзитним пунктом для товарів, які прибували до міста або вирушали з нього.
Передмістя Завалля було стратегічно важливим і під час військових дій, оскільки захищало підступи до Тарноруди з південного боку. На території Завалля також існували невеликі ремісничі майстерні, які обслуговували мешканців як самого міста, так і навколишніх поселень.
Піскурівка — це одне з менших супутніх поселень, яке розташовувалося неподалік Тарноруди. Свою назву село отримало завдяки специфічним природним умовам, адже тут домінували піщані ґрунти. Це робило поселення особливим, оскільки видобуток піску став важливою частиною економіки села. Піскурівка забезпечувала будівельні матеріали для міста та околиць, особливо під час реконструкцій та розширення містечка в кінці XVIII і на початку XIX століття.
Місцеві жителі спеціалізувалися не лише на видобутку піску, але й займалися гончарством. Гончарні вироби Піскурівки були відомі у регіоні своєю якістю і користувалися попитом у навколишніх містах. Крім того, ці вироби часто експортувалися на ярмарки в Тарноруду та інші сусідні населені пункти, що сприяло розвитку торгівлі.
Піскурівка тісно співпрацювала з Тарнорудою, оскільки обидва поселення були взаємопов’язані економічно. Будівельні матеріали та ремісничі вироби з Піскурівки відігравали важливу роль у розвитку міста. Особливо важливим періодом для цього співробітництва став процес відбудови Тарноруди наприкінці XVIII століття, коли Піскурівка постачала матеріали для відновлення будівель міста після років занепаду та руйнувань.
Окрім своєї економічної значущості, Піскурівка також мала тісні соціальні зв’язки з Тарнорудою. Її мешканці брали активну участь у релігійному та культурному житті міста, відвідуючи місцеві ярмарки та святкування. Зв’язок між цими поселеннями підкреслює важливість Піскурівки як невід’ємної частини регіональної інфраструктури.
Тарнорудський хутір – Дзержинське
Село Дзержинське, яке сьогодні більше не існує як окремий населений пункт, було колись важливою частиною Тарнорудського регіону. Назване на честь радянського діяча Фелікса Дзержинського, це поселення мало військово-адміністративне значення під час радянської доби. Спочатку це був невеликий прикордонний пост, який слугував для охорони територій поблизу Тарноруди.
Відомо, що пізніше Дзержинське було перетворене на хутір, який називали також хутором Свистунівка (згаданий 1926 року), або Тарнорудським хутором (назва з’явилася в 1946 році). Село було адміністративно підпорядковане Тарнорудській сільській раді.
У 1971 році хутір Дзержинське було приєднано до сільради Поляни разом із колишніми поселеннями Голохвасти та Морозівка, які раніше існували як окремі населені пункти. У період незалежності України входило в склад Тарнорудської сільради. Пізніше, у 2009 році, Дзержинське було офіційно виключене з переліку населених пунктів України, через відсутність постійних жителів і поступове зникнення.
Незважаючи на свій занепад, Тарноруда залишила важливий культурний спадок. До наших днів збереглися легенди та перекази про її колишню славу, а також історичні документи, що свідчать про багатовікове життя міста. Замок, який колись служив оборонною спорудою, хоч і не зберігся до нашого часу в повному обсязі, залишається частиною історичної пам’яті про цей регіон.
Тарноруда також відома своїми релігійними традиціями. У XVII-XVIII століттях місто було важливим центром для єврейської громади, яка активно брала участь у розвитку економіки та культури регіону. Синагоги і школи, що існували в Тарноруді, відігравали важливу роль у релігійному житті єврейської громади Поділля.
Передмістя та супутні поселення відігравали важливу роль у житті Тарноруди, забезпечуючи її економічними ресурсами, товарами та робочою силою. Оборонне і торгове значення цих сіл робило їх ключовими для функціонування міста як важливого центру на Поділлі. Передмістя та їхні жителі активно брали участь у відбудові Тарноруди в кінці XVIII століття, коли місто зазнало значних змін після періоду занепаду.
Ці супутні поселення не лише підтримували економічну життєздатність Тарноруди, але й сприяли її культурному та соціальному розвитку, адже ремісники, торговці та селяни, що проживали в цих передмістях, формували частину місцевої громади, забезпечуючи взаємодію між містом і навколишніми територіями.
Ожигівці (Новий Збараж) і передмістя Токи, Застав’я, Товарки
Ожигівці – місто, що носило назву Новий Збараж у XVI столітті, було власністю князів Збаразьких. Перша відома згадка про Новий Збараж стосується податкового перепису 1583 року, де згадується замок та волость під цією назвою. Замок, розташований на території сучасного села Токи, мав важливе стратегічне значення для оборони регіону від татарських набігів.
Передмістя Ожиговець, такі як села Застав’я та Товарки, відігравали важливу роль у забезпеченні економічної життєздатності міста. Застав’я, яке згадується у документах 1583 року, було важливим передмістям, де проживали ремісники і дрібні торговці. Село Товарки фігурує у листах князя Вишневецького до магістрату Збаража, де згадується як передмістя з давньою церквою, зруйнованою під час татарських набігів.
Після смерті останнього представника роду Збаразьких у 1630-х роках, нові власники Ожиговець – князі Вишневецькі – вирішили повернути місту його попередню назву. Ожигівці поступово втратили значення як адміністративний центр, а замок у Токах був частково зруйнований під час воєнних дій. До кінця XVIII століття місто зникло з карт, хоча його назва збереглася в архівах.
Війтівці (Войтовці) і Писарівка
Село Війтівці, також відоме під назвою Войтовці, має давню історію, яка сягає XVI століття. Перша письмова згадка про село датується 1569 роком, коли князь Костянтин Вишневецький призначив свого слугу Бартоша Кривецького війтом міста Маначина і передав йому у володіння село Войтовці. Ця подія свідчить про важливість села як адміністративного і феодального центру, що обслуговував маєтки князів Вишневецьких.
У XIX столітті село Війтівці деякий час носило назву Писарівка-Войтовецька, що вказує на адміністративну єдність цих двох поселень. Обидва села мали тісні економічні зв’язки і розвивалися як частина єдиного феодального володіння. У середині XX століття, після чергових адміністративних реформ, село Війтівці було офіційно приєднане до Писарівки, і його назва зникла з офіційних карт.
Горич (Horycz)
Одним із цікавих прикладів зниклих населених пунктів є село Горич, яке було зафіксоване на карті Галичини, створеній німецьким картографом Карлом Вейландом у 1832 році. Село було важливим осередком сільськогосподарського виробництва, проте зазнало поступового занепаду через економічні зміни і переселення населення до більших адміністративних центрів. Сьогодні Горич існує лише як урочище, що зберегло свою назву в місцевих переказах.
Нарайовка і Рудня
Села Нарайовка (Narajowka) і Рудня (Rudnia) також згадуються на карті Вейланда. Нарайовка була маленьким ремісничим поселенням, відомим своєю ткацькою справою, тоді як Рудня славилася лісозаготівлями та виробництвом деревного вугілля. Ці села поступово зникли з карт у результаті аграрних реформ XIX століття і переходу населення до інших видів господарської діяльності.
У радянський період велика кількість населених пунктів регіону зазнала перейменувань, що часто були спрямовані на викорінення польських імен та спадщини. Наприклад, село Кржачки було перейменоване на Кущівку, а село Зайончики – на Зайчики. Це було частиною ширшої радянської політики, спрямованої на знищення історичних слідів етнічних і культурних меншин на цих територіях.
Зникнення та перейменування міст і містечок Волочиської, Війтовецької та Наркевицької громад відображають складні соціальні, політичні та економічні процеси, які відбувалися на Поділлі протягом століть. Ці процеси залишили глибокий слід у топонімії регіону і є важливим свідченням того, як змінювалися кордони, адміністративний поділ та демографічна структура регіону. Документальні свідчення і архівні джерела дозволяють відтворити історію цих населених пунктів і зберегти пам’ять про їхню роль у житті Поділля.
Андрій Майхер
