Тарноруда — село Полянської сільської Ради. Розташована на Подільському плато, між Авратинською височиною і Товтровим кряжем, за 18 км від залізничної станції Волочиськ. Населення — 1214 чоловік.
Перша згадка про Тарноруду датується XVI ст., коли вона належала магнатам з роду Одровонжів, які володіли нею понад 300 років,
потім село переходило від одного шляхтича до іншого.
Економічне і політичне становище селян Тарноруди, поневолених польською шляхтою, було дуже важким. Внаслідок аграрної реформи Сигізмунда II Августа 1557 року частина селян була обезземелена, а решта відтиснута на гірші грунти, був прискорений перехід від продуктової і грошової ренти до тяжчої форми ренти — відробіткової. «Устава на волоки» посилила закріпачення селян та сваволю поміщиків над ними.
В першій половині XVII ст. феодали зменшили селянські наділи, а частину селян зовсім позбавили їх, збільшили всі види ренти, особливо відробіткову; з 30—40-х років вона стала панівною. Селяни відбували панщину 5—6 днів на тиждень від лану, городники — по 3 дні на тиждень. Крім того, платили продуктову і грошову ренти.
Тарноруда займала значну територію по обох берегах річки Збруча. Правобережна частина села 1772 року відійшла до Австрії, лівобережна 1793 року — до Росії. Поступово воно знову розрослося. Феодал переселяв сюди селян з інших місць, 1802 року він мав 1487 кріпаків. Щотижня тут відбувалися базари, раз на рік ярмарки. Тарноруда стала містечком. Дві великі пожежі 1847 та 1853 рр. завдали йому значної шкоди.
На 1845 рік у поміщика Мальчевського було 1860 десятин землі, у селян — 927 десятин. На той час у поміщицькому маєтку налічувалося 229 селянських господарств, з них 25 тяглих і 136 напівтяглих або піших, які не мали робочої худоби, 9 городників, 15 бобилів. Тяглі і напівтяглі господарства відбували панщину по З дні на тиждень влітку і по 2 дні — зимою, городники — по 1 дню. 44 кріпацькі господарства платили поміщикові оброк.
В 40-х роках XIX ст. Тарноруда стала одним з осередків розвитку дрібного шкіряного виробництва Подільської губернії. Тут збудували шкіряний завод, де працювало кілька робітників, знаряддя праці і технологія виробництва були примітивними. 1845 року підприємство дало продукції на суму 110 карбованців.
З введенням 1847—1848 рр. інвентарних правил дещо обмежувалась сваволя поміщиків, за селянами закріплялась надільна земля. Але докорінно мало що змінилося у становищі селянства. Земля, як і раніше, залишалася власністю поміщиків, селяни й далі перебували у кріпацькій неволі. І після 1849 року жителі Тарноруди відбували по 104 дні панщини на рік, крім того,— по 12 згінних (літніх) днів, по 12 днів на будівельних роботах, по 2 дні на вивезенні дров, но 2 дні на вивезенні гною і так далі.
Після реформи 1861 року 227 селянських дворів одержали 73 десятини садибної і 1057 десятин польової землі, за яку було встановлено щорічний викуп — 3978 карбованців. З 1 вересня 1863 року викупні платежі було знижено. У Тарноруді вони зменшились на садибну землю на 20 проц., на польову — на 25 проц. Викупні платежі лягали важким тягарем на плечі селян. Тільки за два з лишком роки (кінець 1863 і 1865 рр.) вони склали суму 7,5 тис. крб. Крім викупних платежів, на селян накладалися численні податки. У скарзі, направленій Проскурівському повітовому мировому з’їзду в травні 1866 року, селяни Тарноруди наводили довгий список різних податків і повинностей, які вони змушені були платити: державні податки, видатки на утримання службових осіб, стягнення на громадські установи, повинність або плата за обробіток церковних земель, на ремонт шляхів і мостів тощо.
Усе життя селян Тарноруди пореформеного періоду просякнуте боротьбою за землю. Ті, хто наївно вірив у справедливість царських законів, писали скарги на «самоуправство» поміщика, який з будь-якого приводу намагався заборонити селянам користуватися толокою та іншими землями спільного користування, вимагав плати або відробітку. Але ці скарги не допомагали. На початку XX ст. поміщиці Н. М. Мордвиновій належало 912 десятин землі, в той час як на 350 селянських господарств припадало 1273 десятини, тобто пересічно по 3,6 десятини на двір. Землеробство в цей час було основним заняттям жителів Тарноруди, лише дехто з них займався шевством або ткацтвом.
На 1906 рік із 435 господарств, які володіли землею, лише 10 мали по 5 десятин землі, 77 — по 4 десятини, 33 — по 3 десятини, 169 — по 2 десятини, 128 — по 1 десятині, 18 — менше 1 десятини 5 селянських сімей були безземельними.
Селяни, які на своїх убогих клаптиках не могли вибитися із споконвічних злиднів, змушені були наймитувати у поміщиці, одержуючи мізерну плату. За день виснажливої праці на буряковій плантації поміщиця платила 20 копійок, взимку плата за роботу не перевищувала 10 копійок на день.
Тяжке життя, безправ’я породжували невдоволення існуючим ладом. Навесні 1902 року селяни Тарноруди стали самоуправно випасати худобу на толоці і поміщицьким слугам відповідали погрозами. Перелякана поміщиця звернулася по допомогу до властей. Кілька разів у село приїжджали повітовий справник та інші урядові чиновники. Селяни стояли на своєму і заявили, що й далі випасатимуть худобу. Мировий посередник у телеграмі до подільського губернатора просив прислати козаків у Тарноруду, щоб зламати опір селян, але змушений був визнати, що «покірності добитися від селян дуже важко». Власті жорстоко розправилися з учасниками «аграрних безпорядків». До судової відповідальності було притягнуто 50 селян і засуджено до різних строків ув’язнення. Поміщиця розорала толоку, позбавивши селян випасу.
В роки першої російської революції Тарноруда була одним з пунктів пересилки із-за кордону нелегальної політичної літератури. 8 березня 1905 року місцевий житель Є. Естарх переправив велику партію революційної літератури загальною вагою близько 100 кілограмів.
Весною 1907 року жителі сіл Сербинова і Ріпної припинили роботу, вимагаючи підвищення плати. Поміщик Шульц хотів найняти робітників в інших селах, але сербинівців і ріпничан підтримали селяни Тарноруди. Виступ придушили викликані Шульцем війська. Царський уряд засудив багатьох учасників страйку до трьох місяців позбавлення волі.
У 1913 році в селі було поштове і телеграфне відділення, кілька приватних крамниць: аптекарських товарів, швейних машин, шкіряних виробів, мануфактурна і бакалійна.
1870 року в Тарноруді відкрилася парафіяльна школа, в якій навчалося лише 16 хлопчиків і 6 дівчаток. Школа містилася в невеликій селянській хатині, яку придбала громада на зібрані гроші. 1897 року відкрито школу грамоти для дівчат, а 1908 — міністерське однокласне училище.
Під час першої світової війни жителі Тарноруди, яка опинилась в зоні воєнних дій, зазнали всіх злигоднів прифронтового життя. 1917 року в селі дислокувався 1-й гвардійський корпус 11-ї армії Південно-Західного фронту, що мало великий революціонізуючий вплив на селянські маси. Чимало солдатів корпусу перебувало під впливом більшовиків, підтримувало курс партії на збройне повстання. Вони створили бригадні, полкові, дивізіонні і корпусний комітети, в яких більшість належала більшовикам. 9 жовтня 1917 року в Тарноруді відбулося об’єднане засідання комітетів, у роботі якого брало участь 235 чоловік. Від імені 65 тис. солдатів 1-го гвардійського корпусу засідання делегувало на II Всеросійський з’їзд Рад відданого більшовика Г. І. Чудновського.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції у Тарноруду принесли солдати 1-го гвардійського корпусу. 26 листопада 1917 року в Тарноруді обрано військово-революційний комітет 1-го гвардійського корпусу в складі 16 чоловік, який проголосив Радянську владу і паралізував діяльність органів Тимчасового уряду і контрреволюційної буржуазно-націоналістичної Центральної ради.
Наприкінці лютого 1918 року в Тарноруду вступили австро-німецькі війська. Окупанти відновили буржуазно-поміщицькі порядки, встановили жорстокий режим терору і переслідування трудящих, чинили насильства, грабували населення. На початку квітня 1919 року частини Червоної Армії визволили містечко від петлюрівських банд. Політвідділ реввійськради Українського фронту 23 травня повідомляв, що в районі Тарноруди військовим частинам в охороні бойової ділянки допомагали і місцеві партизанські загони. В кінці травня — на початку червня в районі Волочиська — Ожигівець — Тарноруди червоноармійські частини вели вперті бої з петлюрівцями.
В липні 1920 року в районі Тарноруди відбувалися запеклі бої проти польських інтервентів. Остаточно її визволили від окупантів і петлюрівців 21 листопада 1920 року.
Після закінчення громадянської війни почалося будівництво нового життя. В березні 1921 року на колишніх поміщицьких землях засновано радгосп. Тоді ж селяни-бідняки і частина середняків організували комітет незаможних селян. Почала працювати семирічна школа, в якій навчання провадилось українською і польською мовами. Вчителі-комуністи Тисовський, Р. Трачук провадили велику роботу щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення, особливо серед молоді. В сельбуді і хаті-читальні відбувалися голосні читання газет, влаштовувалися вистави, вечори українських пісень.
У грудні 1926 року в Тарноруді створено партійний осередок у складі 4-х чоловік. Секретарем його обрали вчителя Тисовського.
Завдяки діяльності комуністів пожвавилось громадське життя на селі. У 1926 році в Тарноруді виник антирелігійний гурток. Він відіграв важливу роль у піднесенні культурного рівня жителів села, у поширенні наукових знань. Посилилась виховна робота серед жінок. Жінки-делегатки допомагали партійним і радянським органам у проведенні виборів до місцевих і республіканських радянських органів, турбувалися про поліпшення побутових умов селянок, про охоплення дітей трудящих школою.
Значну допомогу партійній організації і активу села в налагодженні господарського, політичного і культурного життя подала прикордонна застава. В свою чергу, жителі села, особливо комуністи і комсомольці, допомагали прикордонникам охороняти рубіж соціалістичної Батьківщини. Жителі прикордонної Тарноруди гостро реагували на події міжнародного шиття. Велике обурення у тарнорудців викликали провокаційні дії консервативного уряду Англії, який в 1927 році розірвав дипломатичні відносини з СРСР і намагався спровокувати війну проти нашої країни.
Виходячи з рішень XV з’їзду ВКП(б), комуністи Тарноруди у 1928 році зробили перший крок до здійснення ленінського плану кооперування селянських господарств. 16 квітня це питання обговорювалося на партійних зборах села. Селянська біднота підтримала і схвалила рішення партійної організації. Восени 1928 року в Тарноруді виникло перше колективне товариство «Нове життя». Селяни дедалі більше переконувались у перевагах колективного господарювання. Взимку 1929 року 11 бідняцьких господарств подали заяви про вступ до сільськогосподарської артілі. Протягом 1929 року в селі було організовано чотири сільськогосподарські артілі, які наприкінці року об’єдналися в одну — ім. 12-річчя Жовтня.
Нове життя в Тарноруді народжувалося з великими труднощами. Куркулі намагалися зірвати колгоспне будівництво, перешкодити становленню артільного господарства. Мали місце й недоліки в роботі партійної організації села. Вороги колгоспного ладу, використовуючи ці помилки, обманювали колгоспників і штовхали їх на шкідливі для колгоспу дії. Влітку 1932 року колгоспники під впливом ворожої агітації не вийшли на жнива, припинили роботу на фермі. Знахабнілі куркулі вийшли на поля і почали шукати «свої» колишні межі. В школі серед учнів прикриті вороги агітували за вихід з піонерської організації. Стало відомо, що з боку панської Польщі чекається перехід через кордон диверсійної банди, тому всі застави було приведено в бойову готовність.
В цих умовах Волочиський райком КП(б)У вжив термінових і рішучих заходів, щоб ліквідувати контрреволюційні дії куркулів у Тарноруді. 16 липня 1932 року загальні збори колгоспників намітили заходи щодо виправлення допущених помилок і припинення ворожих дій куркульства. Збори обрали нове правління колгоспу, головою якого став комуніст С. М. Пундик. Новообраний голова звернувся до колгоспників з такими словами: «Коли ви, товариші, виявили мені довір’я і обрали головою колгоспу, то прошу завтра, прямо вдосвіта, всі як один на збирання врожаю. Не порушуйте трудову і державну дисципліну. Я вас послухав і дав згоду головувати. Так слухайте й ви мене. Буду в чому помилятися, підправляйте. Головою я не родився, я такий же селянин-бідняк, як і ви. А колгоспна справа —нова. Можуть бути помилки. Давайте всі разом. Не слухайте намовлянь куркулів і підкуркульників. Артільне господарство — це їм як більмо на оці». Наступного ранку все село вийшло на збирання врожаю. Контрреволюційна вилазка куркулів, спрямована проти колективізації, зазнала повного провалу.
У роки довоєнних п’ятирічок партійна організація Тарноруди і керівництво артілі постійно дбали про піднесення артільного господарства. Велику увагу приділяла партійна організація політико-масовій роботі серед трудівників села. Вона організувала гурток вивчення історії партії.
В авангарді боротьби за розгортання соціалістичного змагання йшли комуністи, їх наслідувала молодь. Комсомолець А. Я. Гуляс, колгоспний коваль, став ініціатором соціалістичного змагання в кузні і столярні. Сам А. Я. Гуляс свої виробничі норми щоденно виконував на 150 проц. За період довоєнних п’ятирічок в артілі ім. 12-річчя Жовтня (з 1935 року — ім. Політвідділу) збільшилась урожайність зернових культур, краще стали обробляти землю, застосовувати добрива. Якщо в 1933 році середня врожайність зернових становила 9,1 цнт з га, то в 1940 — 15,2 цнт. Зросло й поголів’я громадського тваринництва. Було збудовано кілька тваринницьких ферм. Вже на 1 січня 1941 року артіль на 2138 га орної землі мала 164 голови великої рогатої худоби, 295 свиней, 288 коней.
Кращі колгоспні трактористи В. А. Яловий і В. Д. Дола були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року. В. А. Яловий у 1938— 1939 рр. досяг середньорічного виробітку на тракторі У-2 515 гектарів, В. Д. Дола— 523 гектари. Обидва механізатори були занесені до Почесної книги ВСГВ. Учасником ВСГВ 1940 року був також ветфельдшер Тарнорудської ветеринарної дільниці Л. А. Черняк.
Вільна праця на колективних ланах принесла чудові плоди. Життя колгоспників стало щасливим і заможним. Поліпшилось медичне обслуговування населення. В селі діяли пологовий будинок, медична амбулаторія, про здоров’я трудящих дбали лікар, фельдшер, медсестра. Правління артілі організувало дитячі ясла на 40 місць.
Певних успіхів у довоєнні роки досягли трудящі Тарноруди в розвитку освіти і культури. У 1940 році 199 дітей навчалися у семирічній школі, в якій працювало 8 учителів. Ще в 1937 році в селі був збудований чудовий будинок культури з двома залами на 600 і 350 місць, з стаціонарною кіноустановкою, кімнатами для бібліотеки. Тут працювали гуртки художньої самодіяльності.
Будуючи нове життя, трудящі Тарноруди виявляли високу свідомість, згуртованість навколо рідної Комуністичної партії, висловлювали почуття єдності і солідарності з усіма народами, що піднімалися на боротьбу проти гноблення й експлуатації. Саме тут, на території Тарнорудської сільради, у с. Сербинові, складено пісню «Горить Іспанія в огні», в якій висловлюються палкі почуття любові до героїчного іспанського народу і підтримка його справедливої боротьби проти фашизму, за демократію і соціальний прогрес:
Борись, Іспаніє, борись Проти фашистської орави!
Ростіть, міцнійте, непоборні Республіканські лави!
Цю пісню співала молодь Тарноруди і навколишніх сіл, вона звучала на шкільних вечорах, на зборах піонерських дружин і загонів.
Вже в перші дні Великої Вітчизняної війни, відгукнувшись на заклик Комуністичної партії і Радянського уряду, десятки тарнорудців влилися до лав Червоної Армії і стали на захист Батьківщини, допомагали евакуювати колгоспне майно на схід країни, брали участь у будівництві оборонних рубежів. 8 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Тарноруду. За час окупації вони відправили на каторжні роботи 96 жителів села, спалили 86 господарств. Жорстокий окупаційний режим і фашистський «новий порядок» не злякали тарнорудців. Жителі села переховували поранених радянських командирів і бійців, які потрапили в оточення, саботували розпорядження німецьких властей. В березні 1943 року партизани розігнали шуцманів і розповіли селянам про перемоги радянських військ над фашистськими загарбниками. Тарнорудці зустріли народних месників як близьких і рідних людей, допомагали їм, чим могли.
Жителі Тарноруди хоробро билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато з них склали голови в боях за соціалістичну Батьківщину. Бойові діла тарнорудців І. І. Галки, М. М. Когута, М. С. Сови та інших відзначені орденами й медалями Радянського Союзу.
24 березня 1944 року частини 1-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту визволили село від фашистської окупації. В боях під Тарнорудою, Канівкою і Петрівкою смертю хоробрих загинули 264 воїни Червоної Армії. На братській могилі визволителів у 1955 році споруджено пам’ятник, біля якого щороку в дні роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня та Дня Перемоги відбуваються мітинги трудящих. Тут проходять урочисті лінійки піонерів, проводи юнаків до лав Радянської Армії. Піонери і школярі місцевої школи, трудящі села з любов’ю доглядають братську могилу і пам’ятник, прикрашають їх квітами.
Колгоспні ферми, майстерні та інші будівлі були в руїнах і згарищах. Загальні збитки, що їх зазнали громадяни Тарнорудської сільради внаслідок фашистської окупації, становили 1,9 млн. крб. Не перелічити труднощів відбудови. 1944 року в артілі налічувалось всього великої рогатої худоби — 34 голови, овець — 40 голів, коней — 126, птиці — 260 штук. Не вистачало насіння, тягла, машин та інвентаря. В колгоспі було 36 кінних плугів, 2 лущильники, 6 борін, 2 сівалки, 12 культиваторів. Із 650 працездатних колгоспників лишилось всього 76 чоловіків — підлітків і стариків. Доводилося працювати вдень і вночі, але посівну завершили успішно. Розгортаючи боротьбу за хліб, колгоспники невпинно підвищували врожайність зернових і технічних культур. Так, з 1946 но 1950 рік пшениці одержали пересічно по 11,5 цнт з га, жита — по 13,9, цукрових буряків—по 213 цнт з га1 2. Набагато вищі врожаї, по 15—18 цнт пшениці, по 250—300 цнт цукрових буряків, збирали передові ланки К. К. Доли, О. Кушнірчук, Н. О. Камінської, М. С. Гаріяна. Збільшилось поголів’я худоби на фермах колгоспу: великої рогатої худоби було 473 голови, свиней — 317, овець — 259 голів, птиці — 1270 штук.
З 1 квітня 1944 року в Тарноруді знову почала працювати семирічна школа. В 1949 році у колишньому палаці поміщика відкрився дитячий будинок. Мати-Батьківщина створила дітям-сиротам всі умови для навчання і розвитку їх здібностей і талантів. Налагоджувалась робота будинку культури, бібліотеки. На сцені будинку культури виступали колективи співаків і танцюристів школи та дитячого будинку, художня самодіяльність. У бібліотеці організовувалось обговорення книжок, влаштовувалися читацькі конференції тощо.
У 1951 році тарнорудська артіль об’єдналася з сусідніми — ім. Ватутіна і «Зоря комунізму» в одну — ім. Жданова. Партійна організація артілі основну увагу приділяла піднесенню колгоспного виробництва. Комуністи К. Д. Пав люк (голова правління колгоспу), Ф. Г. Кот, П. П. Кротович та інші згуртували навколо себе актив, розставили сили на відповідальних ділянках в полі і на фермах, провадили велику агітаційну і роз’яснювальну роботу серед трудівників села, були прикладом для всіх колгоспників у виконанні своїх обов’язків.
У колгоспі набагато зросла продуктивність праці, бо вже в 1951—1952 рр. майже 85 проц. усіх сільськогосподарських робіт виконували машини. В 1952 році бригада Ф. Г. Кота зібрала по 29,7 цнт пшениці з гектара. На площі 110 га було зібрано урожай кукурудзи по 41 цнт. В 1956 році пересічна врожайність зернових по колгоспу становила 14,7 цнт з гектара. Нових успіхів досягли тваринники артілі. За роки п’ятої п’ятирічки поголів’я великої рогатої худоби в колгоспі виросло на 150 голів, свиней — на 584 голови, птиці — на 1310 штук. Середньорічний надій на фуражну корову збільшився з 1167 до 1827 кг молока. Доярки О. С. Столицька і К. К. Дола надоювали від кожної корови по 2 тис. кг молока. Свинар С. В. Маселко від кожної свиноматки одержав по 17 ділових поросят. Завдяки наполегливій праці людей рік у рік зміцнювалась економіка колгоспу: вже в 1951 році артіль досягла мільйонного прибутку. Неподільні фонди в п’ятій п’ятирічці зросли з 1,2 до 2,5 млн. крб., оплата трудодня становила 1,3 кг натурою і 3 крб. грішми. Колгоспники побудували ферму великої рогатої худоби, птахоферму, зерносховище та інші виробничі приміщення.
В 1957 році дала струм Тарнорудська міжколгоспна ГЕС, споруджена на річці Збручі спільними силами колгоспів ім. Жданова, ім. Шевченка Волочиського району та ім. Калініна Підволочиського району Тернопільської області.
Виконуючи накреслення семирічного плану розвитку народного господарства, члени артілі ім. Жданова добилися піднесення всіх галузей сільськогосподарського виробництва. В 1965 році середньорічна врожайність пшениці досягла 24,3 цнт з га, цукрових буряків — 304, картоплі — 125 цнт з га. Передових колгоспників уряд відзначив високими нагородами.
Нову хвилю трудового і політичного піднесення серед трудівників села викликали історичні рішення XXIII з’їзду КПРС. На партійних зборах, по всіх бригадах і ланках відбулося обговорення матеріалів з’їзду, в ході якого було намічено нові рубежі розвитку артілі.
Включившись у змагання за гідну зустріч 50-річчя Великого Жовтня і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, колгоспники артілі в ювілейному 1967 році добилися високого врожаю зернових і технічних культур, в т. ч. пшениці — по 34,5 цнт з га, цукрових буряків — по 388 цнт. Наступного 1968 року окремі ланки виростили понад 500 цнт цукрових буряків, зокрема ланка О. А. Доли на площі в 21 гектар зібрала по 587 цнт, ланка М. Л. Вальчак на такій же площі — по 620 цнт. Досягнення таких високих урожаїв стало можливим внаслідок механізації трудомістких робіт, застосування нових методів праці.
В 1967 році на полях артілі працювало 29 тракторів, 5 комбайнів, 11 вантажних автомобілів. Трактористи Ф. С. Симковський, І. Вальков, Ф. С. Магдюк, О. О. Кушнірчук на двох тракторах «Беларусь» за сезон 1968 року вивезли 122,8 тис. цнт буряків. Комбайнер П. В. Окаринський зібрав за сезон 111 га буряків, Ф. Ф. Камінський — 100.
Розвивалось тваринництво. 1967 року на фермах колгоспу було 750 голів великої рогатої худоби, з них 210 корів. Про значне зростання продуктивності праці у тваринництві свідчило постійне збільшення виробництва його продукції. В 1968 році, наприклад, на кожні 100 га було вироблено 75 цнт м’яса, 261 цнт молока, 14,5 тисячі штук яєць. Надій молока на одну корову в 1967 році становив 2114 кілограмів.
Доброї слави зажили передові тваринники. Значно перевиконали свої соціалістичні зобов’язання в 1968 році доярки А. І. Маселко, Р. І. Петрушко, які надоїли по 1880—2570 кг молока від закріплених за ними корів. Дванадцять років працює телятницею в колгоспі А. І. Головко, яка в 1968 році від закріпленої групи молодняка одержувала приріст по 300—400 грамів щодоби. У 1968 році колгоспники одержали на людино-день по 4,1 карбованця.
В січні 1970 року колгосп ім. Жданова об’єднався з колгоспом ім. Леніна села Полян під назвою спецгосп ім. Леніна.
Трудову і політичну активність тарнорудців спрямовує партійна організація, з 28 комуністів якої переважна більшість зайнята безпосередньо на виробництві.
В селі працює дільнична лікарня на 25 ліжок та медамбулаторія, аптечний пункт, ясла на 50 дітей.
За роки Радянської влади набагато зріс культурний і освітній рівень трудящих села. Повністю ліквідовано неписьменність, всі діти шкільного віку навчаються в середній школі.
Своє дозвілля трудящі проводять у колгоспному будинку культури. Тут можна послухати цікаву лекцію, концерт, взяти участь у диспуті чи обговоренні книги. У будинку культури обладнано куток атеїста, стенд «Герої боротьби за владу Рад на Україні» та ін. Агіткультбригада будинку культури часто виступає перед колгоспниками в полі, на фермах і токах.
Цікаву книжку колгоспник завжди знайде в бібліотеці, яка налічує понад 10 тис. томів. Тут оформлені рекомендовані списки літератури «Дорогою батьків-героїв», «Веди, шкільна доріжко, на ферми і поля», «Молодій доярці», «Для тебе, механізаторе». Книжкові виставки, читацькі конференції, літературні вечори — ось далеко не повний перелік діяльності бібліотеки. Особливу увагу приділено пропаганді ленінської спадщини і творів про вождя: відкрито книжкову поличку «Наш Ілліч», регулярно провадяться ленінські читання. В кожну сім’ю міцно увійшли газети й журнали.
На кінець восьмої п’ятирічки в селі працювало 27 учителів, 9 лікарів, 12 медичних працівників, 13 торговельних працівників, 10 спеціалістів сільського господарства.
Трудящі Тарноруди наполегливо борються за здійснення планів, намічених Комуністичною партією, за досягнення дальших успіхів у будівництві нового життя.
Г. Я. МАЗУР, А. Ф. СУРОВИЙ
